16

Ердан скривився від болю, загарчав, заплющивши очі. Потряс головою.

– У принца свого спитай, – видав крізь зуби, знову продовжуючи шлях.

– Ох, вибач, – пробурмотіла я.

Звичайно. Якщо він у полоні з самого дитинства, то зрозуміло, що йому не закликали б дракона. Тим більше, тоді ще й проблеми з драконами не було. Ніхто й не підозрював, що буде.

І це повертає мене до головного питання. Як, чому він став полоненим, рабом королів Атавії?

Щось було дуже важливе у його дитинстві! І я в цьому розберуся будь-що! Просто маю розібратися!

Ердан промовчав. Тільки обернувся, коли я почала відставати:

– Поспішай, принцесо.

Ми давно вже звернули з напівзруйнованої дороги і зараз йшли кам'янистою пустелею. Колись тут, мабуть, цвіли луки, колосилися лани. Але тепер нічого не залишилося.

– Ти в похідних чоботях, – відповіла я, і опустилася на перший-ліпший валун. – А мої домашні туфлі не надто пристосовані до довгих переходів!

Це вже не кажучи про те, що в мене голова паморочилася без їжі та води, у цьому суцільному безбарвному мареві.

Ердан зупинився. Повернувся до мене, окинув поглядом, затримавшись на ногах.

Я з насолодою скинула туфлі, виявивши, що під ними розтерто до крові. А крім того шалено боліли ступні, здавалося, я порахувала кожен шресів камінчик на нашому шляху!

Ердан присів поруч. Мабуть, його мала дратувати ця затримка, але в обличчі я помітила скоріше співчуття.

– Я теж не вмію лікувати, принцесо, – промовив він, торкнувшись пальцями моєї ноги.

По шкірі раптом розлилося приємне тепло. Я навіть заплющила очі, бажаючи ще й ще його відчувати.

Але Ердан прибрав руки. На жаль, рани нікуди не зникли.

– Мені нічого не дають на лікування.

О Великий Драконе, він ніби вибачався! Хоча якщо згадати, що витворяли з ним самим...

– Тільки це, – Ердан витягнув той самий шматок тканини, яким обтирав драконицю.

Точно! Я теж сунула руку в кишеню, витягла свою.

І завмерла з таким же подивом, як і він.

На тканині не було жодних слідів! Вона залишалася світлою та м'якою, хоча мусила б вся затвердіти, просякнувшись кров'ю... Ну не наснилася ж нам дракониця, справді!

– Ти щось розумієш? – Ердан явно чекав від мене пояснень, але я не могла його порадувати.

– Ні, – відповіла, хитнувши головою. – Хіба тільки кров теж стала нематеріальною, як і сама дракониця? Ну, чи ми з тобою чогось нанюхалися і в нас була одна галюцинація на двох.

Трохи помовчавши, я тихо запитала:

– Ти пробував покликати її знову?

Ердан кілька хвилин дивився на мене. У ньому наче відбувалася якась боротьба. Я чекала, так хотіла, щоб він мені відповів! Але бранець не став продовжувати розмову. Перевів погляд на мої ноги:

– Давай допоможу.

Уперся колінами в землю і почав обережно бинтувати ступні. Спочатку одну, потім іншу.

– Так краще? – навіть допоміг одягти туфлі.

– Трохи, – посміхнулася я.

Зізнатися, туфлі давили сильніше, але тепер хоча б не терли по живому.

Ми зробили ще по ковтку з фляги і рушили далі.

Не знаю, як він тут орієнтувався: навіть зрозуміти, в якому боці сонце, було неможливо! Хіба опівдні переважали найсвітліші відтінки сірого, а надвечір ставали все темнішими.

Як не дивно, за сьогодні нам попалася лише пара дрібних тварюк, з якими Ердан швидко розправився.

– Кажу ж, хтось пройшовся, почистив землі, – озвався він у відповідь на моє запитання.

– Але... вчора...

– Думаю, учора їх притягував дракон. Бачиш ліс?

Він підняв руку, показуючи вперед. Там, де тумани трохи розходилися, дійсно виднілася темна смуга кістяків дерев.

Я несміливо кивнула.

– Нам туди.

– Ми ж не ночуватимемо в цьому лісі? – жахнулася я, кинувши погляд на місцеве сіре небо.

– Там мають бути ще рештки села.

– О-у! – Вирвалося в мене протестуюче.

Води лишилося зовсім на дні. Що можна поїсти, я навіть не уявляла.

Ердан мовчки рушив уперед. Якийсь час йшов – я ледве встигала за ним.

І раптом зупинився.

– Чуєш? – Вимовив, повільно розвернувшись і вдивляючись в далечінь.

Я прислухалася. Десь здалеку, ззаду, долинав гул.

– Що це? – звуки в Безбарвних землях змінювалися, здавалися зовсім не такими, якими вони були там, у нормальному світі

Але Ердан, схоже, зрозумів. Упізнав.

Обличчя його змінилося, і схопивши мене за руку, він рвонув уперед.

– Скоріше, головне, добігти до лісу! – підбадьорив, проте ноги все одно боліли та запліталися.

Вибравши момент, я обернулася.

І теж зрозуміла.

Вершники! Нас наздоганяв загін на конях!

– Звідки вони тут взялися? – крикнула.

– Швидше! – квапив супутник, ще прискорившись.

Не утримавшись, я впала, боляче вдарилася колінкою.

– Я не можу, Ердане! – насилу піднялася.

– Не можеш чи не хочеш?! – грізно рикнув він, різко розвернувшись.

Однак погляд опустився до моїх ніг. Зверху на одній з пов'язок просочилася кров. Штани на колінці порвалися.

Ердан глянув назад, на вершників, що наближалися.

Потім видихнув, підхопив мене на руки і помчав до дерев.

Від несподіванки я схопилася за його шию. Від нього пахло... чоловіком. Ніякої туалетної води, на кшталт тієї, що користувався Ніссвіл і яка мені загалом подобалася. Але зараз у запаху Ердана було щось особливе, сильне, привабливе.

Щоправда, тупіт, що наздоганяв, не дав мені розібратися у власних почуттях. Можливо, один Ердан і встиг би добігти, та зі мною на руках...

Вершники наближалися. Я не могла роздивитися, хто вони – в таких самих маскуючих костюмах, як і в Ердана. Навіть коні були прикриті сірими попонами.

І все ж серце тьохнуло. Той, що мчав попереду, здався мені знайомим.

Я до різі в очах вдивилася в нього, і раптом...

«Ельвін! Зупинися!» – пролунало наче в голові.