19

– Що це за землі? Чому вони не заражені Безбарвністю? – запитала я, відкинувши сумніви.

Зрештою, ми відлетіли досить далеко від Атавії і незнання мені можна пробачити. Мабуть.

– Ці землі не належать нікому з семи країн, льєрро. Можливо, з висоти ви бачили вдалині гірський хребет.

Нічого я не бачила, окрім гонитви. Але про всяк випадок кивнула.

– Соор-інська гряда та заповідний ліс, де не можуть жити люди. На жаль, тумани наступають і сюди, – продовжив Араберг.

Нічого собі! Як далеко ми опинилися! Це скільки ж Ердан за день подолав?!

– Священна гора Соор-ін, – пробурмотіла я. – Мені здавалося, вона давно вкрита туманами...

– Священна гора не може бути вкрита туманами, – усміхнувся Араберг, і я відчула себе дитиною, якій не розповіли чогось важливого. – Але Безбарвні землі невблаганно до неї підступають.

У похідному казанку апетитно булькотіла юшка. Не бачила, щоб дракони полювали – схоже, накидали захоплене із собою сушене м'ясо та крупу.

Запах так лоскотав ніздрі, що я не змогла б полетіти при всьому бажанні!

– Прошу, льєрро, – повів рукою Араберг у бік, де синьоокий водний маг розливав юшку по мисках.

– Дякую, – знову кивнула я, прямуючи до вогнища.

Взяла миску. Кинула погляд на драконицю та підійшла, поставила перед нею.

Ал-Іс-Віше розплющила очі, обережно вмочила кінчик язика. І відповіла хвилею подяки.

Дракони переглянулись. Витягли звідкись ще одну миску і налили в неї юшки.

Араберг знову простягнув мені.

Ще раз подякувавши, я зиркнула на Ердана – але той так само лежав на животі. І зі втомою опустилася на повалений стовбур.

Супутники принца дістали тонкі щільні підстилки. Обережно перенесли Ердана ближче до вогнища на одну з них, так само не перевертаючи його на спину.

Хоча рана від болта виглядала вже набагато краще. Затягувалася, лише потіки крові нагадували про те, що сталося.

Дракониця потроху лизала свою порцію, чекаючи, коли їжа охолоне. Я теж дула на ложку і поглядала за чоловіками, намагаючись знайти схожість людей та їхніх звірів. Не у всіх вона була настільки помітною, як в Араберга.

Я знала, що людські дракони, які злилися із сутінковою іпостассю, харчуються як люди. Ну, тільки порції їм потрібні значно більші. Нематеріальні драконові малюки годуються енергією своїх батьків. Потім – людини, якщо зіллються з нею.

А ось дорослі дракони, ті, які вже не можуть ставати нематеріальними, але і свою людину не надбали, займаються полюванням.

Як їсть Ал-Іс-Віше, я гадки не мала, і тому поглядала з цікавістю. Інші чоловіки, втім, теж.

– Розкажіть про вашого супутника, – раптом припинив мовчанку принц Ілсанта, опускаючись на стовбур поруч зі мною.

Ох, це було надто провокаційне питання! У всіх сенсах! Починаючи з того, що Ердан – державна таємниця і я уявлення не мала, що міг знати про нього Араберг. І закінчуючи тим, що за два тижні до весілля глава сусідньої держави застає мене з іншим чоловіком... Коли ми йдемо в протилежний від кордонів Атавії бік.

– Принц Ніссвіл хіба не розповів вам? – лукаво глянула я на нього. – Коли погоджувався на вашу допомогу?

– Він сказав, що вас викрав злочинець, якого слід негайно вбити.

Моє серце ухнуло в п'яти. Навіть апетит зник... на кілька хвилин. Потім голодний шлунок все ж узяв гору над емоційним серцем.

Та й розум теж підключився. Ніссвіл наказав позбутися Ердана? Останньої надії Атавії? Хтось тут явно хитрує.

– Але ж мого супутника ви не вбили. І навіть навпаки, – на мою радість, голос не затремтів.

– Не хотіли помилитися, – куточок рота Араберга знову смикнувся вгору. – Смерть, чи знаєте, з тих помилок, які не виправити.

– Ви вірно вчинили, – кивнула я. – Мій супутник не злочинець. Він мене врятував.

Погляд Араберга став гострим, пильним.

– Дивно, ваш брат вважає інакше, – все з тією ж м'якою усмішкою відповів він.

Цієї миті я виявила, що мої печатки підозріло здригнулися.

Ох... невже Ердан уже не безпам'ятний? Прикидається? Давно, цікаво?

– Антуан знає не більше за ваше, – відповіла я. – Він помилився.

– То просвітіть, прекрасна льєрро?

– Нехай мій супутник сам вирішить, що вам розповісти, коли отямиться.

– Хіба ж його королева не може вирішити за нього? – тенета так і обплітали мене. І голос, і сенс, і інтонації...

– Королева – можливо, і зможе. Поговоримо про це за два тижні.

Араберг засміявся. Він явно отримував задоволення від нашої розмови! І я поспішила перехопити ініціативу:

– Краще розкажіть про себе. Що ви попросили у принца Ніссвіла за допомогу Атавії?

– Сумно, що ви такої думки про мене, прекрасна льєрро, – принц справді зобразив скорботу, але не думаю, що щиру.

Було б набагато сумніше, якби я наївно вірила у твою безкорисливість... Але говорити цього вголос не стала, лише відставила порожню миску.

Дракониця теж долизала свою і знову поклала голову на землю. Здається, вона втомилася. Ще б пак: після поранення, та з незвички...

На жаль, я не знала, як їй допомогти. По-хорошому, мені спробувати б встановити з нею ментальний контакт, з'ясувати, звідки вона і що тут робить. Але не при Арабергу та його лю... драконах.

– Які у вас плани, ваша високосте? – запитала прямо.

– Плани? – заломив брову принц, нагадавши мені мої ж спроби оминути його запитання.

– Ми поневолі затримали вас. Повертатися до Лаору ви не плануєте...

– Хіба можу я повернутися в Лаор, залишивши майбутню королеву напризволяще?

– Що ж ви тоді збираєтесь робити? – я теж вмію відповідати питанням на питання та наполягати на своєму з милою усмішкою.

– Захищати вас, ваша світлосте.

– Я не просила у вас захисту і не потребую вашого супроводу.

Не те щоб зовсім не потребую. Але споглядач у вигляді принца Ілсанта мені точно ні до чого.

– Ви хочете, щоб я щось передав вашому нареченому?