Полонянка володаря Прикордоння

Розділ 8

Після прибирання навалилася нудьга. Мій сусід, добряче поснідавши, знову перетворився на невидимку, затих і, судячи з сопіння, задрімав біля каміна. Я присіла біля вікна, загорнувшись у свій теплий плащ, і почала спостерігати за зимовим пейзажем. Таким одночасно суворим та прекрасним. Від усвідомлення, що краса, яка відкрилася погляду, так само згубна, як і чарівна, захоплювало дух. Лоскотало десь усередині, прямо за грудиною, даруючи дивовижне почуття захоплення.

Величезні, припорошені снігом вершини дряпали високими шпилями пухнасті хмари, наче сплячі тролі-гіганти, зачаровані злою відьмою. Я подихала теплим повітрям на шибку, обвела пальцями гори й снігові шапки, уявляючи, як, опинившись удома, перенесу цю красу на папір. Як же хотілося цієї миті перетворитися на вільного птаха, парити над іскристо-білими, гострими піками, і нікому більше не належати. Тільки вітру.

Цей краєвид неймовірно пасував напівкровкам. Гарним і небезпечним, неначе лезо гострого меча. Не знаю, чи це місце зробило їх такими, чи подібне притягнуло подібне…

Думки раптово перескочили на лорда Арету. Цікаво, а сьогодні він мене теж покличе на вечерю? Хоча навіщо? Усі питання ми, здається, з'ясували. За кілька днів мене доставлять драконам.

Ці висновки зненацька неприємно кольнули. Я зрозуміла, що в глибині душі бажаю знову побачити похмурого господаря Прикордоння, і відразу засоромилася подібних почуттів.

Намагаючись відігнати бентежні думки підійшла до каміна. Помацала розвішану на спинці стільця сорочку. Запрана пляма вже висохла, і я могла нарешті її вдягнути. Довелося, щоправда, знову ховатися за ширму. Можна було, звичайно, переодягнутися, не ховаючись, у кімнаті все одно нікого, крім собаки, не було. Але чомусь я соромилася невидимки й воліла не демонструвати йому свої принади.

Одягнувши сукню на сорочку, відчула себе впевненіше. Ходити без спідньої білизни було неприємно та незвичайно. Тканина сукні, хоч і м'яка, а все одно кололася і трохи натирала шкіру. Тихенько зітхнула, згадавши, що це мої єдине вбрання тут, і доведеться якось його освіжати щовечора. Але іншого виходу просто не бачила. Або ходити нечупарою, або невміло полоскати у тазу для вмивання. Але скаржитися не сміла навіть у думках. Я жива і здорова, у теплі, затишку. А нещасні, які супроводжують мене, зараз, у кращому разі, на лікарняних ліжках. Або навіки залишилися на засніженій дорозі до замку Вальджіл.

Я проковтнула грудку в горлі, зморгнула сльози, що набігли. Так боляче усвідомлювати, що тих, хто був з тобою поряд ще вчора, сміявся від душі, жартував, планував майбутнє, більше немає. Добре хоч сер Даворс залишився живим. У нього вдома дружина та п'ятеро дітлахів. Така родина весела.

Я бачила кілька разів їх разом, і так відчайдушно хотіла хоч на годинку стати одною із дітей суворого Даворса. Готова була без сумнівів віддати всі свої привілеї, золото та титул, аби відчути, як це, коли тебе люблять батьки.

До обіду ще залишалося кілька годин, і я подумала, чому б не відвідати хворих. Все ж таки це мої люди, і я маю повне право турбуватися про них і піклуватися про їх добробут. Арета лише згадав, що декілька живих приходять до тями, а начальник варти непритомний, але я все одно хотіла їх бачити. І зупинити мене не наважився б ніхто.

Рішуче підійшла до дверей і різко відчинила їх. Біля протилежної стіни так само височів Охені. Але зараз він не дрімав, а дуже уважно стежив за коридором.

- Доброго дня, принцесо, - промовив він рівним тоном.

- Доброго, - задерла підборіддя. Арета не заборонив ходити замком, просто наказав цього не робити без супроводу. Отже, Охені доведеться мене провести в лазарет. - Я бажаю відвідати своїх людей!

- Це неможливо, - насупився пильний сторож.

- Чому ж? - здійняла брови, копіюючи вираз обличчя леді Аллін, коли вона розмовляла з кимось зі слуг. Сама я терпіти не могла пиху. Але тут на мене ніхто не зважав і практично кожен ненавидів. Так що любові їх я й так би не заслужила, навіть якби була солодкою, як мед.

- Лорд Арета наказав! - коротко відповів Охені.

- Невже? А мені ось лорд Арета зовсім інше казав…

Біля ніг повіяло теплом. Мій новий друг, мабуть, вирішив мене підтримати.

- Він казав, що я маю право пересуватися замком, але з супроводом, - впевнено промовила, намагаючись якомога глибше заштовхати неприємне відчуття, що обманюю. Адже фраза лорда звучала трохи інакше.

- Не може бути! - Охені сумнівався. Та я б сама на його місці засумнівалася. Але як казала мадам Дюваль, коли обманюєш, потрібно самому щиро вірити в те, що говориш.

- Так, саме це він і сказав, - я продовжувала стояти на своєму, хоч і відчувала, як починають горіти вуха.

Песик у стегна тихенько загарчав, ніби підбадьорюючи мене. Охоронець сумно звів до стелі очі й зітхнув. Вовтузитися зі мною йому явно не хотілося. Здається, я навіть почула тихе бурчання. Щось типу того, що нормальні принцеси повинні тихенько сидіти у своїй кімнаті та боятися навіть пискнути.

- Ви їм нічим не допоможете, принцесо, - зробив останню спробу відмовити мене, озвучивши очевидні речі. До того ж таким тоном, ніби я сама цього не розуміла. - А лазарет зовсім не місце для… - зробивши паузу, Охені окинув мене невдоволеним поглядом. Мабуть, підбирав пристойні слова, які не образять мої почуття. - Для ніжних дівчат.

- Я розумію... Але... - Я намагалася стримати емоції, які ринули стрімким потоком. У грудях стало тісно. Перед очима з'явився образ сера Даворса. Усміхненого, галасливого, повного енергії, що б'є буквально через край. А ще завжди готового допомогти товаришам. Мені не з чуток це відомо, надивилася під час подорожі. - Але уявіть, що ви так само потрапили в полон...

- Ви не в полоні! - насупився Охені. - І ваші воїни також…

Тепер мені хотілося звести очі горі.

- А вони про це знають? Ви їм хоч щось пояснили?

По тому, як опустив погляд охоронець зрозуміла, що мої припущення зрозумілі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше