3

Прохолода ночі витала над містом, вичерпуючи свій час володіння землею. Сонце, що все вище підіймалось над горизонтом, розганяло нічну прохолоду, зігріваючи землю і все живе на ній. Поля вже розігрілись теплом сонця, пагінці листків тяглись до живильного проміння. В лісі було ще прохолодно, високі дерева створювали тінь. Туди тепло приходило трохи пізніше. Туди тепло приходило не лише з сонцем, а й з теплим повітрям, яке з полів приносив вітерець, що гуляв по просторах.

Разом з полями й лісами прокидались міста. В них прохолода трималась трохи довше. Висотні будинки створювали тінь, яка надовго затримувала прохолоду. Але коли сонце все ж таки пробивалося до міста, воно так прогрівало його, що ставало спекотно. Місто тонуло в спеці. Тому зранку місто насолоджувалося прохолодою і свіжим повітрям, що ще не забруднилося газами заводів і автомобілів. Місто прокидалось. Спочатку пустинні вулиці заповнювали вантажні автомобілі, що підвозили продукти до магазинів. Потім вулиці заповнювали автобуси, що курсували по місту. Згодом дорожні артерії міста заповнювались легковиками, а тротуари людьми, що поспішали на роботу. І ось багатоголосий шум вулиць в перемішку з сигналами й шумом машин підіймається вгору і зависає над містом.

Прокидалась велика країна. Держава, що тяглась від берегів Тихого океану до чарівних гір Карпат. Від холодних і промерзлих берегів Льодовитого океану до величних гір Кавказу, безмежних пустель Середньої Азії, протяжних гір Тянь-Шаню до сопок Амуру. Безмежні поля, неосяжна тайга, гори, піски, річки й озера – все було в цій великій країні, що розтяглась на декілька часових поясів. Коли на сході день закінчувався, то на заході він тільки починався. Схід доповівши про здобутки відпочивав, а захід старався ці здобутки перевершити.

Робітники робили техніку і матеріали, щоб колгоспники могли збільшити урожай. Великій країні, в котрій проживало більш ніж чверть мільярда людей, потрібні були й великі урожаї. Але самі колгоспники не досягнуть такої урожайності. І тут їм на допомогу приходили вчені. Так зв'язок між робітниками, колгоспниками та вченими створював основний кістяк країни. А щоб працювалося спокійно, потрібен захист. Цей захист створювала армія. Прикордонники захищали кордони, моряки захищали моря й океани. Молоді люди проходили службу і навчались не лише захищати країну, а й здобували нові професії. В училищах навчались офіцери, щоб вміти керувати цією армією. В академіях хороші офіцери здобували більше досвіду. Небо країни захищали хороші пілоти на добротних літаках. Вся ця велика країна, називалася Радянським Союзом.

Василь їхав вулицею і радів, що він є невеличким гвинтиком всієї цієї машини будівництва щасливого життя простого народу. Вся їх династія брала активну участь у цьому. Прадід починав на полях громадянської війни, відвойовуючи в імперії щастя для простих людей. Дід відбудовував країну, а коли потрібно було, став на боротьбу з фашизмом. Батько працював там, куди посилала Батьківщина. Жаль, що прадіду не вдалося вижити в війну. Діду поталанило, він пережив м'ясорубку війни.

Їх династія вклала в армію свою лепту. Прадід з Будьонним гуляв по Таврії, знищуючи банди Махна. Дід всю війну прослужив на флоті, а потім відбудовував новий флот країни. Батько три роки відслужив в Середній Азії. А от Василь  відав армії все своє життя. Десять років він служив. Це і роки навчання і роки служби, віддані захисту неба Вітчизни. Він найбільше відав своїх сил і можливостей ніж вся їх сім'я.

Ось так в роздумах Яковлєв в'їхав на стоянку, що розташовувалась перед великим сірим будинком. Будівля в п’ять поверхів, була однією з найвищих в місті. Великі вікна відбивали сонячне проміння. Кожен поверх цієї будівлі був рівний двом поверхам звичайного будинку. Стоянка, що була поряд майже була заповнена. Яковлєв віднайшов місце для свого автомобіля в'їхав на стоянку. Василь тільки зупинився, як поряд зупинився автомобіль Селінкова. Вхід до філії інституту повітряних досліджень був схожим на вулик. Потік людей щезав у двох великих дверях, розкритих навстіж. Від будинку, що мов стріла тягся у височінь, тяглись виробничі цехи, дослідниці лабораторії.

Яковлєв вибрався з машини. До нього підійшов Селінков. Степан змінив свій одяг. Форму він лишив дома, одягнув футболку і джинси. В цьому одязі він більше був схожий на студента ніж офіцера. Яковлєв лишився в формі. Він не збирався  змінювати свій звичний одяг. Підійшовши до товариша пожав руку.

• А ти незмінний у своїх звичках,  – мовив Селінков.
• Але й ми не в самоволці. Документи в повному порядку, та й патрулів не видно. сьогодні не вихідний, нема чого патрулювати. Ну, що, вже здається час.
• Поки дійдемо до кабінету,  будемо  вчасно.

Не поспішаючи вони пройшли по тротуару, що вів до сходів. По сходах вони піднялись до входу, і влились в потік людей. Разом з усіма вони ввійшли до  великого вестибюля. Шум сотні голосів ехом відлунювався від стін вестибюлю. З вестибюля вели сходи на різні поверхи. Центральні сходи вели на другий поверх. Двоє інших, що знаходились  по обидва боки, вели на інші. На бетонній підлозі було викладено зірку вітрів з різнокольорового граніту. Високо над головою висіла масивна люстра.

По центральних сходах, по яких підіймалось більшість працівників, Яковлєв і Селінков піднялись на  другий поверх. Тут вони знову потрапили до кімнати трохи меншої від вестибюля, в якій починалися коридори, що розходились в різні сторони. Повернувши на право, рушили по  безлюдному коридорі. Лампи денного світла освітлювали прохід. Далеко попереду виднілось вікно. Яковлєву і Селінкову довелось пройти весь коридор, щоб дістатись потрібних дверей. За дверима технічного відділу чувся сміх. Василь постукав у двері й зайшов до  кімнати.