Глава 3 "Новий дім"

Олівія

Зранку збиралися в страшенній метушні, тато тричі забував свої речі, а потім жартував, що потрібно було винаймати декілька вантажівок для наших з мамою речей. Що поробиш, якщо ми любимо гарно вдягатися. Мама прищеплювала мені з дитинства любов до гарного, стильного одягу. Але особливу увагу звертала на мою поведінку. Та з одягом вийшло краще ніж з манерами. Характером я більше схожа на бабусю, яка завжди вміла за себе постояти, чому й мене навчала. Коли я була підлітком, бабуся жартувала, що я розіб’ю серце не одному красунчику. Та поки її прогнози не справдилися, навіть Саймон втік, дізнавшись про від’їзд.

Я покидала Бостон зі змішаними почуттями. З одного боку, мені страшенно хотілося залишитися й щоб все було, як раніше, а з іншого, відчувала, що кожен у своєму житті має можливість його змінити. З твердим наміром повернутися, якщо у Вісконсині відчуватиму себе погано, я сідала у літак й з сумом дивилася, як зникає з поля зору аеропорт мого рідного міста.

Понад шість годин і майже півтори тисячі кілометрів з однією пересадкою, і ми на місці. Майже… Виявилося, що до нашого нового будинку їхати ще біля однієї години автівкою. Поки тато орендував її, ми з мамою терпеливо чекали на нього в будівлі аеропорту, розглядаючи нечисленних пасажирів. Звідки беруться ті шалені цифри туристів, що прилітають до Медісона про які читала вчора, якщо зараз він майже порожній? Я бачила, що мама теж не в захваті від нашого переїзду, але вона тримала обличчя й в усьому підтримувала тата.

— Дівчатка, все готово, — радісно повідомив він. — Ходімо.

Ми взяли свої сумки з найнеобхіднішим й покинули будівлю. Валізи з одягом, як і автівку тата привезуть пізніше, тому будемо викручуватися поки тими речами, які маємо з собою. На перший погляд, Медісон не такий вже й поганий яким я його уявляла. А накрутити я себе, ох як добре вмію. Не Бостон, звісно, але виглядає цілком пристойно й жваво. Неабияк тішить, що місто сучасне, бо після татового повідомлення про ферму у моїй голові виникли жахливі асоціації з закинутим селом десь на півночі штату.

За спогляданням незнайомого міста, яке від сьогодні доведеться вважати своїм, я незчулася як заснула. Прокинулася тільки тоді, коли тато заглушив мотор й вийшов з автівки, стукнувши дверцятами.

— Чому ми не їдемо далі? — запитала, розглядаючи поля, що розкинулися праворуч від мене.

— Ми вже приїхали… наче, — протягнула мама, відкриваючи дверцята.

— Що? — я теж наслідувала її приклад. Праворуч й справді були поля, засіяні якоюсь травою, а ліворуч й стояв наш новий будинок. Ні, вигляд він мав непоганий. Хвилювало те, що по сусідству була тільки ферма, а інші будинки знаходилися далекувато.

— В гості до сусідів ходити не будемо, — буркнула, побачивши, як засмутилася мама.

— Поки тато обходив свої нові володіння й відчиняв двері, я стояла біля автівки й не могла повірити, що буду жити тут. Мені двадцять років, я сповнена мрій та планів на майбутнє, а сидячи у цій глушині… Я тяжко зітхнула й підійшовши до мами, доторкнулася до її руки.

— Я в порядку, — кивнула вона й невесело посміхнувшись рушила до будинку.

— Обережно, дівчатка, на веранді прогнили дошки, але завтра я все виправлю, — крикнув тато, заходячи в будинок.

— Чудово! — вигукнула й обійшовши місця, де провалились дошки, теж увійшла вслід за батьками.

На диво, будинок виявився в кращому стані, ніж я гадала. Мені здавалося, що всередині суцільний хаос. Якщо не зважати на товсті шари пилу, то все має доволі непоганий вигляд. Меблі вкриті тканиною, у будинку досить просторо й світло. Сам будинок невеликий, але є другий поверх на який ведуть дерев’яні сходинки. Ми обдивилися перший поверх де була достатнього розміру кухня, вітальня, одна спальня з ванною кімнатою й невеличка кімната, що слугувала, як бібліотека. Книги лежали всюди: на столі, підвіконні й навіть на невеликому диванчику, що був втиснутий між столом й стіною. З вікна відкривався краєвид на поле. Нагору піднялися утрьох й разом обійшли кімнати, яких було чотири: дві спальні, кабінет й ванна кімната. Всі меблі теж були вкриті тканиною, а на поверхнях лежали шари пилу.

— Все це доведеться прибрати сьогодні, бо якось потрібно спати, — зітхнула мама.

— Я допоможу, — підійшла й зірвала тканину з шафи, закашлявшись від пилу.

— Приберімо для початку кімнати у яких спатимемо, а всім іншим займемося завтра, — мама вийшла з кабінету та увійшла до спальні. — Олівіє, хочеш спальню та, що більша? — погукала мене.

— Я житиму у кімнаті на першому поверсі. Мені вона сподобалася більше. До того ж там ванна у кімнаті, — хитро посміхнулася й поспішила вниз по скрипучих сходинках.

— Я поїду до супермаркету у місто й придбаю все необхідне для прибирання, а також інструменти, щоб полагодити веранду й східці, — почав збиратися тато.

— І щось на вечерю, — крикнула мама з другого поверху.

— Бажано вже приготоване, — додала я з кімнати.

— Добре, я швидко.

Тато поїхав, а ми з мамою мовчки взялися за прибирання. Знайшли ганчірки, відра і з немалими зусиллями відкрутили краник, щоб відновити постачання води в будинок.

— Ну, що поїхали? — запитала у самої себе, закочуючи рукава кофтинки.

Роботи було багато. Я відкрила вікно й зняла тканину з усіх меблів. Хоч великого бруду й не було, та все ж довелося декілька разів змінювати воду, поки вимити все від пилу. Кімната була невеликою, але світлою. Стіни були пофарбовані у приємний бежевий колір, біля вікна стояло ліжко й тумбочка, навіть лампа на ній працювала. Шафа біля стіни теж була у гарному стані, та для всіх моїх речей вона замала. Доведеться просити у батьків ще й комод, щоб все помістити. У вітальні знайшла невелике крісло на коліщатках й теж забрала його собі, поки ніхто не бачить. Хто не встиг — той запізнився.

Поки мила вікно й знімала штори, щоб випрати, звернула увагу на сусідній будинок. Схоже, що тут не тільки ферма, а й чийсь дім. Будинок був трохи більший за наш, а мої вікна виходили на вікна чиєїсь кімнати, які наразі були зашторені. Можливо господар приїздить сюди на деякий час, щоб проконтролювати робочих? За будинком були господарські будівлі, а далі йшло суцільне поле за яким чорнів ліс. Я не дуже полюбляю відпочинок на природі, тим паче у лісі. Всі оті комашки, що кусаються й повзучі гади викликають у мене страх та відразу. Тому навряд чи я стану поціновувачем цієї краси.