Глава 10 "Успіх чи ні?"

Олівія

Заради свого успіху, я навіть полюбила прохолодні ранки Медісона. Зранку, визирнувши у вікно, побачила безхмарне небо й чудовий осінній ранок. Саме час виконати завдання... мабуть. Переспавши з цією думкою, вже не була такою впевненою у його геніальності. Був страх, що все може закінчитися не дуже вдало для мене. А з іншого боку, якщо зараз я не зроблю те, що планувала, прийде зима і бігати по кучугурах снігу буде проблематично. Тому я одягла свої коротенькі шорти, майку, зібрала волосся, взула мокасини й гайнула назустріч новому дню. Коли бігла повз сусідів, краєм ока помітила свою майбутню здобич. Це добре. Готується.

У повітрі яскраво відчувався початок осені. Дерева починали переодягатися у жовті одежини, роблячи сосни ще зеленішими на своєму золотистому фоні. Я бігла з насолодою вдихаючи ранкове повітря, на душі був неймовірний спокій. Добігши до лісу я зупинилася з захопленням розглядаючи величні сосни.

Тиша… Такий приємний ранковий спокій порушений тільки співом пташок й шелестінням листя на деревах. Сонце помалу підіймається з-за обрію, хочеться заплющити очі й відчути на обличчі перші лагідні промені. Чудовий час, сповнений натхнення й внутрішнього піднесення. Та зараз це припиниться. Через… одна, дві… Шалений гуркіт пронизує таку приємну тишу. Все, сьогодні чаша мого терпіння переповнилася й мовчанку доведеться скасувати. Ну, тримайся! Ти хотів війни? Дочекався!

Хапаю перше, що потрапило під руку, якийсь кусок кори, і з усієї сили дряпаю собі ногу. Падаю на землю й кричу на весь голос. Через декілька секунд він опиняється поруч й падає біля мене на коліна, перелякано дивлячись в моє обличчя.

— Що трапилося? Де болить?

— Нога, — жалібно стогну, — тримаючи руку на голені.

— Дай подивитися, — легенько намагався прибрати мою руку.

— Ні, дуже болить.

— Але як? — він ухопився за голову. — Я стріляв в інший бік.

— Звідки я знаю? Кусок кори відлетів й боляче вдарив мені в ногу. Можливо, куля потрапила у дерево?

— Це неможливо, — заперечно похитав головою.

— Ти хочеш сказати, тут є інші мисливці? Звісно! Це ж зробив не ти! — почала кричати, тримаючись за ногу й схлипуючи.

— Тримайся за шию, я обережно підніму тебе й відвезу до лікарні, — почав обережно підіймати мене.

— Не потрібно у лікарню, я хочу додому, потрібно обробити рану, — сказала, обіймаючи його за шию. В ніздрі вдарив аромат його парфуму: легкий солодкуватий аромат мускусу з нотами деревини та шкіри.

Ні, я не знавець чоловічих ароматів. Просто колись купувала Саймону парфуми на подарунок й цікавилася, що краще обрати. Кажуть, що аромат мускусу викликає у людей суперечливі відгуки. Комусь огидний, хтось взагалі його не відчуває, а хтось вважає еротичним й збуджувальним. Щодо мене, то мені він подобався, чисто чоловічий, але не занадто важкий.

Він швидко рушив у бік дому, тримаючи мене на руках, як пушинку. Я трималася за нього й тихо раділа, що мій план вдався з мінімальними втратами та зусиллями. Ной повірив у мою акторську гру, не сумніваючись і миті. Пропала в мені актриса, потрібно було краще обирати рід свої занять.

— Сильно болить? — запитав, звертаючи у бік свого будинку.

— Так, — схлипнула. — А куди ти йдеш? Мені додому потрібно.

— Оброблю тобі рану, — коротко відповів й відчинив двері, обережно мене заносячи. Оце поворот! Такого я не очікувала. Не просто успіх, а мега везіння якесь. Побувати в нього вдома, та ще й де? У спальні, в яку він мене приніс й обережно посадив на широке ліжко. Поки у ванній кімнаті шукав антисептик, я роздивилася спальню. Кімната простора, але похмура. Стіни пофарбовані у темно синій колір, меблів по мінімуму й багато вільного місця. Ліжко широке, наче спить він тут не один. Хоча, мені до цього немає ніякого діла. Цей аспект його життя мене не цікавив, тільки зараз спала думка, що я не бачила його з дівчиною. Жодного разу. Біля ліжка тумбочка з закритим ноутбуком на ній, є шафа для одягу та шафа з книгами, плазма на протилежній стіні, та комод біля дверей. У кімнаті чисто, і це штовхнуло мене на думку, що він тут не живе, але ж я сама бачила його у вікні. Невже так любить порядок?

— Дай подивлюся, — повернувся з купою якихось пляшечок й присів на підлогу біля мене. Я прибрала руку й побачила труди своїх старань. Рана, якщо можна так назвати, зчесану шкіру й декілька крапель крові, виглядала не так страшно, як я кричала.

— Нічого страшного, а ти мене так налякала, — видихнув Ной.

— І що? Треба було пробити мені ногу наскрізь? Щоб вже й ходити не могла?

— Припини хоч зараз кусатися, — гаркнув на мене і я затихла. — Я тобі, до речі, допомогти збираюся.

— А хто винуватець цього всього? — не змогла змовчати.

— Я не хотів. Вибач мені, не знаю, як так сталося. Це якийсь нонсенс.

— Мені не почулося? Товстошкурий Ной Адамс просить вибачення?

— Ти прекрасно все почула, досить ламати комедію. — Він обережно зняв моє взуття, що викликало ще більший шок ніж його вибачення й почав обробляти рану. Рухи були злагодженими, наче точно знав що робити. Подряпина почала пекти та щипати, я скривилася та так й застигла, коли він обережно подув на неї. Не знала, що думати, аж ніяк не очікувала такої турботи.

— Болить? — запитав, поглянувши на мене.

— Е… вже не так. Дякую, я піду, — спробувала встати, та він не пустив, притримавши за коліно. Долоня була теплою і ніжною. Я гадала, що від фізичної праці його руки, як наждачний папір, а виявилося, що помилялася і схоже це не єдина моя помилка.

— Зараз накладу пластир й віднесу тебе додому, — спокійно промовив й повернувся до ванної кімнати. А я почала пригладжувати волосся й гадати як виглядаю. Я бігала, отже можу неприємно пахнути, почала обнюхувати себе. Та що це зі мною? Ліві, зберися й чітко слідуй за планом. Ти цього чекала майже три місяці.

— Їсти хочеш? — запитав, наклеюючи пластир на подряпину.