Глава 5

Я нарешті приходжу до тями й придушую емоції, які викликає в мені Полянський. Зустріти його тут — цілковита несподіванка, але мені зараз варто думати про те, що я збираюся робити далі, а не витріщатися на Артема, згадуючи далеке минуле.

— Вибачте, напевно, я помилилася, — їдким голосом вимовляю я і розвертаюся, щоб швидше дістатися до Андрія.

— Саш, постривай, — хапає мене за руку Артем, і я здивовано вигинаю брову. Не пам’ятає, отже? Ну-ну.

— Мені здалося, в тебе амнезія.

— Я пожартував, — схиляє голову набік Полянський і винувато усміхається. Він усе такий же чарівний ідіот, як і раніше.

— Мені все одно, пожартував ти чи ні, у мене є важливіші справи.

— Заспокойся і нормально подумай своєю головою, — осаджує мене він. — Там охорона, варто тобі наблизитися на метр ближче, ніж дозволено, і відразу ж опинишся за периметром цього дивовижного ресторану.

Я від досади підтискаю губи. Тому що Артем має рацію. Взагалі весь мій план — суцільна імпровізація. Але нічого іншого вигадати не змогла.

З виразу мого обличчя Артем розуміє, що більше я не збираюся робити дурниці, і відпускає мене. Бере зі столу канапе і, не відводячи від мене погляду своїх хитрих очей, цікавиться проникливим голосом:

— Хочеш помститися своєму колишньому?

— Якщо ти маєш на увазі, проколоти його очі шпажками від канапе, то так. Дуже, — роблю крок до нього й відбираю оливку.

— Я можу тобі допомогти, — мовби поміж іншим вимовляє він, бере мене за кисть і підносить руку до своїх губ.

Раптово оливка, яка затиснута між моїх пальців, виявляється в нього в роті. Разом із моїми пальцями. Очі в очі. Щоки палають. Це дуже схоже на флірт.

— З’їси всі виноградинки й сир, а мені передаси шпажки? — посміхаюся я.

— Ні, запропоную тобі договір, — він кладе долоні на мої стегна, притягує до себе впритул. Його дихання обпікає обличчя, дотики викликають тремтіння.

Кілька хвилин тому Полянський закликав мене не привертати зайву увагу, а зараз своїми діями дає привід для пліток усім гостям вечірки. Тому що всім уже начхати на Андрія, який усе ще розповідає в мікрофон про їхнє з Тетяною кохання, тепер усі намагаються вгадати, хто та незнайомка, з якою так відверто фліртує сам Полянський.

— Для всіх ти станеш моєю нареченою, але насправді будеш виконувати роль помічниці. Я саме шукаю надійну людину. Романов ненавидить мене й, повір, він буде дуже злим, коли дізнається про наш зв’язок. Мені здається, це буде гідна помста, — задоволено посміхається він своєму геніальному плану.

— Мушу тобі зізнатися, що в моєму чорному списку на другому місці відразу після Романова стоїш ти, — шиплю в обличчя цьому самовдоволеному нахабі, і відчіплюю його руки від себе.

— Не люблю бути другим, потрібно це виправити, — вимовляє він із загадковою усмішкою, а потім схиляється до мене, щоб поцілувати.

Але я спритніша.

— Псих, — ухиляюся від нього і швидким кроком перетинаю зал у пошуках вбиральні. Полянський зовсім збожеволів. Ще б запропонував піднятися в номер на другому поверсі.

Моє серце б’ється швидко-швидко, пальці стиснуті в кулаки від люті. Полянський усього за кілька хвилин зумів вивести мене із себе. Та як він сміє після всього, що було між нами в минулому, пропонувати таке? Або ж це черговий жарт?

Я обертаюся, щоб ще разок поглянути на нього, але зовсім раптово натикаюся на інший погляд. Гнівний, нищівний, і він зовсім не бажає мене тут бачити. Андрій недобре так хмуриться, говорить щось своїй нареченій і йде в мій бік.

Я відвертаюсь і поспішаю до виходу. Йому я все висловила ще минулого тижня. Бажання зараз говорити про що-небудь немає. Настрій зник із появою Артема. Даремно все ж він не дав мені хоча б спробувати роздути скандал і зіграти роль обдуреної жінки.

Андрій наздоганяє мене біля дверей у підсобне приміщення. Соромно зізнатися, але я так розхвилювалася, що заблукала й не змогла знайти вихід. Він грубо хапає мене за передпліччя і притискає до стіни.

— Якого біса ти тут робиш? — зі злістю видихає мені в обличчя.

Зараз у ньому немає нічого від того турботливого цікавого чоловіка, яким я так захоплювалася. Він покидьок, яких ще пошукати треба. Як шкода, що весь цей час я була сліпою. Або ж просто Андрій настільки добре зіграв свою роль, що запідозрити його в обмані було просто неможливо?

— Вирішила привітати тебе із заручинами особисто й побажати вдалого подружнього життя. Пробач, але подарунок купити не встигла, — кажу уїдливо у відповідь, дивлячись на нього з викликом. Якщо думав, що зуміє залякати мене, то марно.

— Якщо ти щось утнеш, якщо ти хоч на секунду розтулиш свого рота, присягаюсь…

— Не варто сипати погрозами, — зупиняю його, — я тут не заради тебе.

— Правда? — недовірливо дивиться на мене. — І як же ти тут опинилася? Навряд чи моя наречена прислала тобі запрошення, тому що я цього точно не робив.

— Я тут не одна, — придушено вимовляю я. Як би я не хотіла нічого не відчувати зараз, а слова Андрія боляче вдаряють у мене гострими голками. Усього два тижні тому я мріяла про дітей із ним, а зараз стою на уламках своєї мрії.