Помічниця на мою голову

ГЛАВА 2

Чоловіка не було ні в коридорі, ні на стоянці перед гімназією. Пропущений виклик від нього мобільний мені також не показав. На серці від злості та досади на Ярослава було тяжко.

Натомість дівчатка сиділи на лавці у дворі. Обидві похмурі, наче на плечах всі тяготи світу тримають, погляди в землю і ні-ні на мене підняти. Хоча Полінка одразу мою появу відчула, щось шикнула сестрі, так вони обидві стали ще смутнішими, як на замовлення. От хитрі лисенята!

— Ви мені нічого розказати не хочете? — суворо спитала дівчат, підійшовши ближче.

Ті одразу втиснули голови в плечі та одночасно видали:

— Ми більше не будемо…

Ну, сама покута, ні дати ні взяти. Тільки добре вивчивши їх характери, я мала змогу з упевненістю заявляти протилежне: будуть. Ще й як!

У кабінеті директора я гнівалась. Коли чоловік не прийшов — гнівалась. Виправдовуючись перед Ангеліною Петрівною — гнівалась. А ось варто було стати поруч із доньками, як весь гнів немов рукою зняло. Залишилися лише прикрощі.

— Гаразд, пішли вже, нещасні, — махнула рукою.

Поля і Аля миттю скочили на ноги, підхопили ранці і, стрибаючи, почали носитися навколо мене. Ніби й не було цієї хвилини самобичування. Маленькі акторки!

У машині я спробувала ще раз набрати коханого, але той самий механічний голос обірвав усі надії. Не додзвонилася, поза зоною досяжності. Повторно видзвонювати до клініки не стала. Якщо не може говорити, нехай. Обговоримо усе вдома.

Як тільки я виїхала на головну трасу, притихлі були на задньому сидінні дівчата пожвавішали:

— Тобі сильно від мегери дісталося? — Як завжди, не стримала цікавості Поля.

— Кого?

Аля шикнула на сестру.

— Директриси нашої, — почервоніли близнючки.

Яскраво, миттєво, як можуть лише по-справжньому руді люди.

«Еге ж, яке прізвисько в Ангеліни Петрівни, — зрозуміла я. — Що ж, не говоритиму, ніби несправедливе».

— Сильно, — не стала прибрехувати я.

Дівчата тяжко зітхнули.

— Ти нас пробачиш, ма? — Склала брівки будиночком Аля.

Поля скорчила гримасу:

— Так-так, пробач нас, ма.

— Все випадково і якось зовсім безглуздо вийшло.

— Ага. Тим більше, що ніхто не повинен був проколотися. А тут… — На мій суворий погляд Поля прикрила рота долонькою. — Ой.

Ось вам і почуття провини за скоєне. Добре ще, що роздавати повторні обіцянки на кшталт «більше не будемо» не стали. Толком брехати не навчилися і, хочеться сподіватися, не навчаться.

— Ну ти й патякало! — видала Аля.

— І нічого не правда!

— Ватсоном би тебе не взяла! — продовжувала нарікати сестрі. — Все слідство б провалила.

— Не провалила б! — сперечалась Поля. — І що я такого сказала? Це ж мама.

Аля склала руки на грудях і демонстративно відвернулася. Поля віддзеркалила її позу, втупившись в інше вікно. Ще й пихкали обидві однаково голосно, грізно, ображено.

Спостерігаючи за ними через дзеркало заднього виду, я не змогла стримати посмішки.

— А тарганів де взяли?

— У кабінеті біології, — відповіла Аля, поблискуючи очима.

Хоч би як доньки приндилися, а їм дуже хотілося поділитися «пробивними подвигами».

— Ящірку теж там?

— Ні. Ящірку у нас за будинком, коли ввечері гуляли, знайшли, — це вже Поля підключилася.

— І не страшно було?

— Так вона ж мертва, — усміхнулася дочка. — Чого її тепер боятися?

Мене пересмикнуло від гидливості. Я з побоюванням і до свійських тварин ставлюся, не те що до диких.

Повз дівчат моя реакція не пройшла. Тут же підняли на сміх:

— Ну ти даєш, ма!

— Боягузка!

Я дала їм відсміятися, а потім вирішила поговорити серйозно:

— Дівчатка, Ангеліна Петрівна мені дещо сказала, про що ви теж повинні знати.

Мої сонечки притихли, нагостривши вушка.

— Якщо ви порушуватимете дисципліну, то директор просто…

— Що? — жадібно подалися вперед вони.

— Відрахує вас і переведе до звичайної школи.

На обличчях дівчаток відобразилися переляк, розгубленість, подив… Мабуть, подібна перспектива справді їх лякала. Звичайно, звикли вже, хоч і за короткий термін, встигли знайти друзів, планували вступити до секцій… Насичений графік гімназії їм подобався, а мені перспективи, що вимальовувалися після закінчення цього закладу.

Хоча і я, і Ярослав навчалися у звичайнісіньких школах. Це зовсім не завадило нам у житті, ось чоловік навіть став успішним стоматологом–бізнесменом. Але зараз на піку популярності ліцеї та гімназії.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше