ГЛАВА 3

Чоловік не став вмикати світло. По звуках я здогадалася, що він зняв куртку, взуття, поклав ключі на комод — звичний ритуал, який я навіть із заплющеними очима вже могла передбачити. А потім Ярослав тихо рушив до сходів на другий поверх, та так і завмер на половині шляху. Якраз помітив мене за столом на кухні.

Верхнє світло вмикати я не стала, залишивши горіти лише світлодіодні лампи над робочою поверхнею.

— Ти чому не спиш?

За час очікування тисячі варіантів зустрічі чоловіка програвали у мене в голові. Але такого питання зі щирим подивом у голосі я точно не передбачила.

Висловити у відповідь просилося багато, але вирвалося якесь відчайдушне і хрипке:

— Повернувся!

А ноги самі понесли мене до нього.

Лише міцно обійнявши чоловіка, я зрозуміла, що якось заспокоїлася і повернулася до життя, ніби раптом прокинулася від поганого сну.

— Яр, любий, — пробурмотіла йому в сорочку. — Слава богу, з тобою нічого не сталося!

Чоловік узяв мене за плечі і відсунув від себе.

— Ти чого, Вар? — видав здивовано.

І ось від цього подиву мене прорвало обуренням:

— Чого?! Та я мало не збожеволіла, намагаючись з тобою зв’язатися! Думала, трапилося щось!

— Е, не перебільшуй! Що мені станеться?

— Може, в аварію потрапив, напав хтось чи сотня інших жахів! А ти ще питаєш чого?!

Погляд Ярослава став морозним.

— Не галасуй, дівчата сплять.

Його жорсткий тон протверезив мене, ніби я стрибнула в зимову ополонку з головою.

— Я хвилювалась, Яр. Не знала, що й думати… — чогось почала виправдовуватись я.

— Нормально все, бачиш? Затримався на зустрічі з постачальниками, потім відзначили трошки гарну угоду і по будинках.

— А телефон?

— А що телефон?

— Ти цілий день поза зоною, Яр.

— Це допит? — він примружився.

— Ні, — я навіть відсахнулася назад, таким злим здався мені чоловік. Цілком можливо, що зі мною просто зіграли злий жарт погане освітлення і багата фантазія, але менш неприємно від цього не стало. — Просто я не могла додзвонитися і злякалася…

Він демонстративно вийняв смартфон із бокової кишені жакета, подивився на його темний екран.

— Мабуть, розрядився.

— Але…

— Не роби трагедію з нічого, — відмахнувся чоловік і пішов далі, залишивши мене одну лупати очима в темряву.

— Ти їстимеш? — кинула навздогін.

Ярослав пригальмував, з хвилину подумав, а потім відповів, навіть не повернувшись:

— Ні, я не голодний. — І став підніматися сходами. — Та й у тебе напевно все ситне та калорійне. На ніч таке шкідливо.

Він пішов собі, як ні в чому не бувало далі, залишивши мене наодинці з розчаруванням і чорними думками.

Раніше мої страви його анітрохи не напружували… Навпаки, чоловік завжди був у захваті від них, називаючи домашніми кулінарними делікатесами. Що змінилося тепер? Чи це дрібна помста через те, що я зустріла його з обуренням?

Я похитала головою: цей вечір мав пройти зовсім не так.

Ще бабуся мене вчила: спочатку нагодувати чолов’ягу, напоїти, обласкати, а потім докучати розмовами.

З першим і другим вийшла проблема, отже приступлю відразу до третього пункту. Адже питання з поведінкою дівчаток у гімназії залишилося відкритим. Ярослав мусить знати, що сьогодні пройшло повз нього. Нехай і він з доньками поговорить, не все ж таки мені одній?

Коли я вимкнула всюди світло, перевірила дівчаток і зайшла до спальні, чоловік уже був у ліжку — нічник горів, Ярослав ще не спав. Забравши сорочку, я пішла у ванну аби підготуватися до сну, довго не провозилася, але, коли вийшла, світло було вже погашено. Чоловік лежав спиною до мене.

Яр завжди засинав довго, тому його демонстрація мене не зупинила. Не хотілося засинати, посварившись. На душі від цього було гидко і тяжко.

Я посунулася ближче до коханого і обійняла його. Дев’ять років від дня знайомства, вісім — у щасливому шлюбі, а в мене досі метелики у животі пурхають від одного погляду на любого.

Ярослава вистачило на хвилину, потім він відчепив мою руку і відсунувся.

Це ще що за спектакль? Невже образився?

Я знову посунулася ближче. Так просто не здамся!

— Варю, — невдоволено озвався чоловік. — Я втомився і хочу спати.

— А я хіба заважаю? — ніжно провела долонями по його плечах. — Спи собі. Зі мною.

Яр пересмикнувся і знову відсунувся. З такими маневрами він скоро з ліжка впаде!

— Ти чого? — насупилась у його потилицю я.

— Спекотно.

Я перевела здивований погляд на вікно, спеціально залишила на мінімальному провітрюванні. Початок осені, ночі вже досить холодні. Яким боком Ярослав встиг перегрітися?