ГЛАВА 6

Сонце сліпило очі, від чого я примружувалась, наче задоволена руда кішка. Хоча в моєму випадку, швидше, домашня кішка, яка вперше опинилася на вулиці. Кішка-загубляшка, така-ніяка.

Саме так, я почувала себе, ніби хтось люб’язно раптом вибив опору з-під ніг. І задоволення від мене було так само близько, як Нептун до Землі.

— Абонент тимчасово недоступний або знаходиться поза зоною дії мережі. — Я тричі набирала номер чоловіка та тричі слухала механічний жіночий голос.

Незважаючи на ясний день, вітер був по-осінньому непривітним. Варто було йому заповзти до мене за комір, як я здригалася від холоду.

Якщо Ярослав обідає із просто бізнес-партнером, то що в нього знову з телефоном?

Я пройшла пів кварталу до того місця, де залишила машину, коли помітила, що йду з порожніми руками. Окуляри, шарф, капелюх, а головне сумка — все залишилося в тому будинку, звідки я вибігла стрімголов. Довелося вертатися.

Блондинка опинилася за стійкою ресепшен і зустріла мене черговою посмішкою.

— А я знала, що ви ще повернетесь.

— Так, я тут у вас…

— Все своє добро забули, еге ж, — ще ширше усміхнулася вона. — Ось.

Дівчина виклала на стійку мої речі та сумочку.

За коротке спілкування з нею я вже встигла усвідомити головне: посмішка у блондинки красива, але фальшива, якась вимушена. Навіть холод у очах залишається. Ось у мене і склалося враження, що дивлюся не на обличчя живої людини, а на маску, яку ця людина майстерно носить.

— Спасибі.

Я покрутила в руках мовчазний мобільник, смс про те, що чоловік з’явився в мережі, не приходило, та й він не поспішав передзвонювати.

— А ще я впевнена, що ви передумали щодо співбесіди.

— З чого ви це взяли?

І знову цей погляд зневажливо-поблажливий.

— Умови у нас надто привабливі для натовпу кандидатів.

Так це правда, всі ці люди були претенденти на відкриту вакансію. Ну, нічого собі у них тут конкурс!

— Безглуздо просидіти в черзі на співбесіду дві з лишком години і піти, не спробувавши шансу.

Бач, яка уважна! Напевно помітила, що я ще й каву з печивом тягала.

Я знову глянула на темний дисплей. І раптом засоромилася за власні єхидні думки у бік незнайомки. Вона мені зовсім нічого не зробила. А провину за сімейні проблеми на інших не можна перекладати. Негарно це.

— А ви знаєте… — трохи несміливо почала я.

Сумніви — жахливе зло. Вони руйнують сильніше, ніж найгірша правда. З останньої хоч якось можна змиритися, перехворівши, і врешті-решт банально прийняти її у своє життя. А ось сумніви день у день стають тільки кровожерливішими і не заспокояться, доки не роздеруть душу на шматки.

— Так? — подалася вперед дівчина, виставивши напоказ свої груди ледве не п’ятого розміру.

Це декольте не тільки не прикривало її принади, навпаки, привертало до них увагу. І сліпий би прозрів, якби був чоловіком! Вони на таке ласі…

Якщо мені не зраджує пам’ять і зір, у незнайомки в червоному теж був нескромний розмір… Не дивно, що чоловік їй ручки лобизав. Куди мені братися зі своїм скромним другим?

Ще вранці я на сто п’ятдесят відсотків була впевнена, що не хочу знати гірку правду, навіть якби моє сімейне життя виявилося суцільною ілюзією, а зараз… Я не тільки хотіла знати — я збиралася все з’ясувати. Раз і назавжди. Чи не про це Дашка говорила, коли вітала мене з перемогою сміливості? Час мені виходити з тіні чоловіка, час.

— Мабуть, я справді поспішила з висновками. Я хочу пройти співбесіду на оцю вашу роботу.

Мені потрібно було місце, щоб продовжити стежити за чоловіком, і цей будинок підходив просто ідеально.

Дівчина вигнула ліву брову і поклала руки на груди. Усім своїм виглядом вона показувала, що зовсім не вражена моїм рішенням. Ба більше! Нічого іншого не чекала.

— Що ж, — хитнула головою вона, — якщо інших претендентів сьогодні більше немає, я можу приділити вам час.

А сказала це з таким виглядом, точно мені треба було зараз же падати ниць, облизувати їй коліна і слізно дякувати за надану честь. Подібним почуттям власної гідності тільки позаздрити лишається. Щоправда, у цьому конкретно взятому разі воно явно межує з манією величі.

Ну та гаразд… Хіба мені є справа до характеру незнайомки?

Щоправда, одразу замучила цікавість: яку посаду вона тут обіймає? Поводиться щонайменше наче королева.

Не дочекавшись лестощів, дівчина зміряла мене невдоволеним поглядом, поморщила носик і неохоче покликала слідувати за собою.

Менш ніж за хвилину ми опинилися у невеликій кімнаті, оформленій у світло–оливкових тонах.

— Тож, мабуть, почнемо зі знайомства, — вирішила вона, по–господарськи розташувавшись у величезному шкіряному кріслі навпроти панорамного вікна. — Мене звуть Маргарита.

Присісти мені запропоновано не було. Можливо, і варто було обрати стілець навпроти дівчини чи м’який диван біля протилежної стіни, але я залишилася стояти. Впевненість, що довго тут не затримаюся, тільки міцніла з кожною хвилиною.