ГЛАВА 9

— Ви дійсно Сокіл? — закусила нижню губу я.

Олег, як виявилось, Вікторович кивнув.

Мені стало погано від сорому. Так зганьбитися перед начальством ще вміти треба! Не пускати шефа до його ж кабінету. Та ще й відверто напрошуватись на скандал.

Я як наяву побачила маму:

— Що ж ти так, Варенько, — похитала б вона головою. — Зовсім на тебе не схоже.

Адже так і є. Поруч із цим чоловіком у мене ніби бісеня якесь вселилося! Зате зараз стало та-ак соромно…

— Проходьте, будь ласка, Олегу Вікторовичу, — пропустила шефа до кабінету, відсторонившись з його дороги.

— Ну, дякую, — не став стримуватися від єхидної відповіді він.

Чоловік стрімко зник у кабінеті, гучно зачинивши за собою двері.

Я присоромлено прикрила очі, грюкнувши себе по лобі. За спиною почулися приглушені смішки. Підставили мене ці люди, ще й насміхаються!

І як я могла так втрапити? А Сокіл? Ні, ну хіба він зміг би просочитися повз мене, а потім заново зайти? Помітила б… Виходить, Маргарита щось наплутала?

Не встигла я перевести подих, як знову задзвонив телефон. Цього разу мені навіть успішно вдалося до нього дістатися і відповісти, звично забувши про стандартне вітання:

— Алло?

Запанувала пауза, а потім мені скомандували металевим тоном:

— Зайдіть до мене.

Я одразу здогадалася, що це шеф гарчить. Навіть зайвий раз переконуватись не потрібно було, а от сміливо рватися в пащу до звіра поспішати не хотілося. Особливо якщо ви не приборкувачка тигрів.

— А клієнти як же? — з надією глянула на чергу я.

— Зараз, — не дав і шансу відстрочити неминуче він.

— Добре.

І чого так нервувати, га?

Я поклала слухавку, озирнулася на всі боки: раптом комусь дуже терміново знадоблюся тут? Але ні, черга, як не дивно, притихла. Мабуть, знову чекали на нову порцію видовищ.

Мені довелося плестись до кабінету начальства.

Мабуть, звільнити кличе! За профнепридатністю.

Молодець, Варя. Навіть години не опрацювала офіційно перед звільненням! Це рекорд.

У лігво до звіра я зробила крок з високо піднятою головою. Вмирати — то з музикою!

Сокіл сидів за столом, склавши руки в замок перед собою, і одразу ж приліпився до мене загадковим поглядом, варто було несміливо переступити поріг.

— Кликали?

Знаю, що дурне запитання поставила, але якось саме вирвалось. Гірше прозвучало б лише споконвічне студентське: «Можна?»

Шеф махнув рукою. Я стояла посеред кімнати, в метрі від столу, і відчувала себе дівчиськом, що завинило. А всередині вже закипало роздратування. Скажіть, будь ласка, і яке він має право так дивитись на мене? Немов невідому бактерію під мікроскопом розглядає!

— Як вас звати?

— Варваро Дмитрівна Со… Куропаткіна.

— Значить, Маргарита взяла вас на роботу? — А в голосі стільки скепсису, ніби він уже заздалегідь впевнений у протилежному.

— Так.

— І оформила? — вигнув ліву брову.

А мені захотілося плюнути йому між очі. Ось ніколи кровожерністю не страждала. Я ж мати! А тут… Ось дратує мене цей Сокіл. З першого погляду!

І що, питається, із цим робити?

— Так.

Спеціально прикусила язика, щоб не ляпнути нічого зайвого.

— На випробувальний термін, сподіваюся?

І не сподівайтесь!

— На постійній основі, — задерла носа ще вище.

А цей Сокіл знову очі витріщив.

— Коли вона встигла? — прохрипів він. Вмить маска байдужої відстороненості з нього злетіла.

— Вчора.

Шеф заскреготів зубами. Не сподобалась йому моя відповідь, ох як не сподобалась. Але мене це зовсім не оминає, щоправда, образливо чомусь стало. Зовсім трошки.

Ні, я відчувала, що щось із моїм поспішним прийняттям на цю посаду не так… Ще коли на співбесіді була, відчувала. Але ось що Маргарита піде наперекір шефу і не погодить з ним мою кандидатуру, навіть на думку не спало. Судячи з реакції Сокіла, він про таку руду напасть у його володіннях був ні сном ні духом.

— Ви, Варваро, сподіваюся, добре розумієте, у чому полягають обов’язки мого особистого помічника? — спитав він, коли повернув собі загублене на мить самовладання.

«Зовсім нічого в цьому не тямлю, шефе», — хотілося чесно зізнатися мені, але хто нині цінує правду? Тому я збрехала, дивлячись прямо йому в очі:

— Звичайно.

Ще й показово образилася, наче мене страх як зачіпають його сумніви.

Ох, Дашка Оскар мені вручила б за цю роль. І тут же в піку поставила б приховані здібності до акторства.