Помічниця на мою голову

ГЛАВА 19

Сокіл

Ти чого такий? — спитав з набитим ротом Володька.

Він прибіг з десять хвилин тому, спізнившись на офіційний початок робочої зміни, та вже наминав третю канапку поспіль. Цілком можливо, навіть до ладу не пережовуючи, аби швидше набити шлунок. Словом, студент.

Сокіл добре пам’ятав себе у цей період, він взагалі завжди носив із собою ложку. Спочатку по приколу, а потім швидко просік, що нагодувати на халяву можуть у найнесподіваніших місцях. І цим потрібно користуватись, поки дають.

Його, вихованця дитбудинку, життя взагалі не балувало, але він навчився отримувати максимальну вигоду із запропонованого. Інакше не зміг би підвестися, твердо стати на ноги, щоб назавжди забути голодні роки.

— Який такий?

— Не знаю, — знизав плечима майже ветеринар, до отримання диплома йому лишилося якихось півроку. — Замислений, чи що.

Сокіл знизав плечима, мовляв, нічого такого вже й незвичайного.

— Небалакучий…

Така відповідь змогла викликати в Олега лише скептичний хмик.

Точно він раніше був каламутником і веселунцем. Ні, в якийсь період життя його вважали душою компанії. І ця риса характеру знаходити що до тварини, що до людини особливий підхід від нього нікуди не поділася. Тільки необхідність випендрюватись і комусь щось доводити давно зникла.

На першому місці тепер в нього стояла лише робота. На другому — здоровий сон. На третьому — жінки, точніше задоволення базових потреб організму.

Колись у нього були проблеми з нестачею першого чи другого, як зараз, але ніколи з третім. Олег звик, що й напружуватися не доводилося, жінки самі охоче стрибали до нього в ліжко.

Раніше їх приваблювала його зовнішність і добре підвішений язик, з десять років як до цього додалася істотніша перевага — товстий гаманець.

До тридцяти трьох років Сокілу здавалося, що він встиг урвати від життя всього по трохи. Подорожі, знайомства, бурхливі романи — нестачі вражень не було. Він навіть встиг отримати штамп у паспорті, але п’ять років як вже розлучився.

Після Наталії Сокіл обмежувався суто вільними стосунками. Розлучилися вони брудно, зі скандалом, Олег миттєво втратив дружину й друга. Лайна наївся на життя вперед.

З того часу він мав кілька перевірених коханок, які могли прийняти його в будь-який час доби, з ними можна було добре провести час і розлучитися абсолютно без претензій, за взаємною згодою. Плюс вільних відносин, пов’язаних на взаємовигоді. А мінус? Мабуть, те, що і від такого формату Сокіл відчував часом втому та нудьгу.

Вже два тижні, як нікого не відвідував, не знімав напруги. Тому, мабуть, і заклинило його на одному рудому непорозумінні.

— Просто втомився.

Володька дурнем не був, напевно зрозумів, що від нього всього-то відмахнулися і відверто відповідати не збираються. Інакше не блискав би зараз загадковою усмішкою:

— Ну зрозуміло.

— І що тобі зрозуміло?

— Як не бачу — душа мре, а побачу — з душі пре, — підморгнув хлопець, красномовно ворушачи бровами.

Ось тільки сопливі його ще не вчили!

— Працюй давай, «з душі пре».

— А чого працювати? Тихо ж.

Сокіл задушив забобонне бажання сплюнути через ліве плече. І справді, поки що чергування було спокійним, але загадувати наперед не варто. Будь-якої хвилини ситуація могла кардинальним чином змінитися.

Ніч від ночі відрізнялася.

Його ветеринарна клініка єдина у місті, що працювала повну добу. То екстрені випадки до ранку треба було розрулювати, то поспати спокійно з півночі, а то й усю.

— Справи завжди знайдуться, аби бажання було, — суворо відповів йому. — Документи заповни, а то вічно ніколи, або теорію підтягни. У тебе ж іспит післязавтра.

Володька відклав недоїдену канапку. Його очі на шматок батона з ковбасою ще дивилися з пожадливістю, а рот уже неприязно кривився. Не лізло більше, чи що?

— Умієш ти весь кайф обламати, шефе, — він поклав недоїдок на тарілку. — Знайшов про що згадати під час їжі. Прямо апетит перебив.

— Нічого, — сказав Олег. — Ніч довга, ще встигнеш доїсти.

Володька частенько грішив нічним перекусом. Високий, худий, як жердина, все не в коня корм.

Сокіл і сам любив смачно поїсти, та останнім часом перебивався напівфабрикатами чи їжею із закусочних, кафе. Особливо після того, як від нього звільнилася Марія Петрівна — незамінна хатня робітниця. Багато років саме вона балувала Олега різносолами, але діти перебралися в інше місто, народився онук, покликали бабусю з собою. І та, звісно ж, поїхала.

Заміну їй Олег поки що не знайшов. З агенції все більше надсилали молодих із губами качечкою. Такі одразу мітили у господарську спальню, а не на кухню. Йому ж потрібна була саме хатня робітниця, ніяк не коханка. Останніх він вважав за краще вибирати самостійно.

— Вихідний тобі треба, шефе. Організував би, чи що.

Сокіл опустив погляд, у кишені халата мирно спало його нове придбання.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше