ГЛАВА 23

— Як убила?! — Похитнулася вона, хапаючись за серце.

— Холоднокровно, Машо. І зовсім про це не жалкую.

Палиця побіліла, майже злившись із кольором власного волосся, і обережно підійшла до бідної тваринки.

— Ти зовсім з розуму з’їхала так жартувати? — дурниною заволала ветеринар за кілька секунд. — Дихає він. Живий!

— Ну звичайно ж, живий! — сплеснула я руками. — Я просто його якісно умертвила для клієнта. Дивний тип, до речі. А ти що реально подумала, що я вбивця?!

Настала моя черга робити страшні очі.

— Та як ти могла… взагалі таке?! Я навіть на таргана капця підняти не можу!

— Ясніше висловлюватися треба, — буркнула Палиця і потерла грудину, кривлячись. — Накапай мені, чи що…

— Корвалолу?

Я підскочила ближче до неї. Раптом непритомніти здумає? Підхоплю!

Хоча скоріше паду смертю хоробрих, придушена Машею. В нас дуже різні вагові категорії.

— Коньяку! — як гаркнула ця хвороблива, що в мене у вухах одразу заклало.

А що? Робочий день офіційно закінчено. Друга зміна вже заступила. Маємо право трохи розслабитись.

Сказано зроблено! За кілька хвилин ми розташувалися за столом у відомій усім кімнаті. Між нами стояв коньяк, чарки, тарілка з нарізаним лимоном і лежав кіт. Той самий, жорстоко вбитий мною. Насправді він просто дуже міцно дрих, так міцно, що навіть почав голосно давати хропака.

Двома словами я переказала Палиці те, що сталося.

— Так… І справді дивний мужик, — погодилася з моєю характеристикою вона. — Ні, ти не подумай, ми справді присипляємо тварин. Ну, всяке буває, сама розумієш. Але щоб у такому поспіху, наполегливо та інкогніто… Ні, щось явно тут нечисте.

— Ось і я так подумала!

— Та ще й це чистокровний шотландець, зовсім молодий і, судячи з побіжного огляду, здоровий, — сказала Маша. — Таких не присипають.

Оглянути кота вона встигла відразу. Він спав і не протестував, а Палиця настільки звикла до своєї справи, що нічого їй не заважало: ні ситуація, ні коньяк.

Коньяк навіть допомагав, схоже. Смакувала вона його маленькими ковточками, не морщачись.

— Тож ти молодець, що швидко зорієнтувалася і знайшла вихід із ситуації. Чоловік напевно пішов би в іншу клініку, відмов ти йому. А там, цілком можливо, ніхто й не відзначався б особливим чистоплюйством. — Палиця задумливо погладила кота між вушками. — І спав би цей красень зараз вічним сном.

Мене аж пересмикнуло від подібних перспектив.

— Ну… — я трималася з останніх сил. Тільки-но пережитий страх став відпускати. — Добре те, що так добре закінчується.

— Та ти справжній герой. Рятівниця!

— Та ну тебе. Мені просто пощастило, що в медицині трохи розуміюся і серед препаратів змогла відшукати снодійне. От і все. І що чоловік виявився не таким скрупульозним на перевірку, яким виглядав на перший погляд. Інакше запросто відчув би обман.

— Це точно, — погодилася вона. — Зрозуміло, що від сволоти, яка намагалася вбити здорового кота, нічого хорошого чекати не доводиться. Ще напав би на тебе.

Маша зробила черговий ковток бурштинової рідини та посмоктала часточку лимона. Я дивилася на це, шкодуючи, що не можу приєднатися. Хоча особливо з алкоголем і не дружу, навіть нюхаю зрідка, та все з подачі Зими. Та після стресу хотілось розслабитись. Мабуть, зроблю собі сьогодні «банний день», хоч так скину напругу.

— Тепер доведеться тобі його собі брати.

— Кого? — осипла від несподіванки я.

— Лекса, не мужика ж.

Лексом називався цей врятований. Ми на ошийнику прочитали.

— З якого це переляку?

— А куди ще я його подіну?

— Ну, не знаю… Хіба не можна нічого придумати? — Я зробила стражденні очі. На батьків це завжди діяло. Дівчата зі мною теж подібні трюки робили. Напевно, це просто у нас у крові, спільна риса, так би мовити. — Волонтерам там прилаштувати, якимось нужденним…

— Яким нужденним, Варю? Смієшся? Народ зараз квартир потребує та пристойних зарплат. А коти у нас на кожному смітнику, бери — не хочу!

— Та у нього ж порода! — обурилася за шотландця я. Той сам за себе зараз ніяк постояти не міг, з моєї милості.

— І що з того?

— Ну, Машко. Ні, я не можу! Я у Дашки сама на пташиних правах. Куди мені ще кіт? — Ситуація мені не подобалася дедалі більше. — І взагалі! Я котів боюсь, ось.

— Раніше треба було думати. Коли рятувала.

Ось це вміти треба так все повернути, що лишаєшся винуватим, хоча правильний вчинок зробив. Добрими намірами, як кажуть… Ось-ось!

— Ні, ну нормально?!

— А що ти думала, красуне? Ми відповідаємо за тих, кого приручили, — сказала вона.

І я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. І запила це розуміння залпом.