ГЛАВА 25

— Варю, дівчаток забрав батько. Я розумію, щось пішло не так, але тобі треба заспокоїтись. Він їм не вчинить нічого поганого. — Олег впевнено вів чорний «ранж ровер» і одночасно намагався привести мене до тями.

Завдання шеф вибрав не з легких.

Я була на межі. Думки атакували одна страшніша за іншу! І чому ця дорога так довго тягнеться? Я швидше посивію, ніж ми будемо на місці…

— Я йому не довіряю! — Випалила в серцях.

— Чому?

— Тому що ми розлучаємось і ділимо майно.

Сокіл на мить відвернувся від дороги, щоб глянути на мене поглядом з-під брів.

— Він здатний використовувати доньок аби змусити тебе до чогось?

Мені не хотілося так думати. Я прожила з цим чоловіком вісім років, свято вірила, що люблю його, не суперечила і всіляко догоджала… Але інтуїція наполегливо твердила, що так. Ярослав здатний.

— Я не знаю… — Зі схлипом сховала обличчя в долонях. — Я вже нічого не знаю…

Долоня Олега лягла мені на коліно і стиснула його.

— Все буде добре, Варю. Я обіцяю.

— Як ти можеш таке обіцяти? Звідки ти знаєш? — Усередині мене все просто кричало, але зовні я залишалася мовчазною статуєю. — Не обіцяй того, що важко виконати. Адже я обов’язково повірю, а потім…

— Все буде добре, — ще раз повторив він, поки я боролася з істерикою.

І ця впевненість у його погляді, голосі, рухах дала мені сили, щоб заспокоїтися, знайти шлях до світла з цієї темряви відчаю.

— Дзвони адвокату.

Зараз я як ніколи потребувала підтримки, впевненості та надійного оплоту. Олег усе це мені дав. Ось так просто. Я наче сили з нього черпала. Завдяки йому я відкинула непотрібні емоції, адже з голови зовсім вилетіло, що потрібно зробити насамперед. Очевидно не страждати, а діяти.

Адвокат відповів після третього сигналу. Я без зайвих передмов розписала йому ситуацію, що склалася.

— Ви чоловікові дзвонили?

— Не відповідає. — У яких би розпатланих почуттях я не перебувала, але це здогадалася зробити відразу.

— Продовжуйте намагатися, — наказав Авдєєв. — Їдьте до гімназії. Якщо ви домовлялися з педагогами заздалегідь, ніхто не мав права віддавати дітей батькові без вашої на те згоди.

— Але ж це нічого не змінить…

— Варваро Дмитрівно, зберіться, заспокойтеся і їдьте. Вам потрібно відволіктися.

Швидше знайти винуватого, щоб перестати звинувачувати себе.

— Добре.

— Я теж незабаром до вас під’їду.

— А вам навіщо зриватися?

— Переговоримо на місці, вирішимо, що робити далі.

— Не думаю, що вам варто кидати свої справи, тільки щоб проконсультувати мене особисто.

— А ви за мене, Варваро Дмитрівно, і не думайте, це пусте. Я вже ухвалив рішення.

Відповідь Авдеєнко вкотре переконала мене в тому, що цей чоловік насправді дуже порядна людина. Він міг керувати мною, не покидаючи офісу, натомість зривається в дорогу лише для того, щоб клієнтка не впала в істерику. Поряд із спокійним, впевненим у своїх діях чоловіком жінці складно втратити емоційну опору.

Я глянула на Олега, який уважно прислухався до нашої розмови.

Як же добре, що він поїхав зі мною!

Авдеєнко і не здогадувався: спокій, що врівноважував мене, вже поряд.

— І не переставайте додзвонюватися до чоловіка.

— Не перестану, — твердо заявила я, і така агресивність піднялася з глибин моєї душі, що навіть на мить в очах потемніло. — Мало того, я його з того світу дістану, якщо що!

— Вірю. Справжня мати і не на таке здатна.

Та я б нирку віддала, щоб дівчатка були зараз зі мною чи з мамою! Але ж ніхто й не бере…

Роздавши інструкції, адвокат завершив дзвінок, я поставила номер чоловіка на автодозвон і продовжила гіпнотизувати екран телефону. Номери дівчаток були поза зоною дії мережі — завбачливий мерзотник. Хай тільки попадеться мені, загризу! За дочок будь-кого роздеру. Голіруч, якщо потрібно буде.

— Чому ви розлучаєтеся?

Я була так поглинута думками та тривогами, що навіть не сприйняла питання Олега як нахабне втручання у особисте життя.

— Через різницю у поглядах. — Він нічого не відповів, але я чомусь зрозуміла, що треба пояснити. — Я думала, що сплю з одним чоловіком, а виявилося, попутно з усіма, на кого поширюється полігамність мого чоловіка.

— Зрадив, значить.

— Швидше, просто не захотів міняти звичний спосіб життя після нашого весілля.

Сокіл похитав головою. Він не приховував подиву.

— А що тебе так дивує?

— Не можу зрозуміти, як можна проміняти тебе на когось ще.

Його проста відповідь несподівано зігріла мені душу, навіть якщо це було лише проявом банальної ввічливості.