Новела

Зустріч з однокласниками через двадцять років. Душа в святковому убранстві. Не без нотки хвилювання, звичайно, та повного міха  емоцій. Щемливі спогади про минулі безтурботні шкільні роки, що промайнули миттєво, проте не безслідно. На мить зір прикуто  до старих пожовклих від часу давності фоток, з яких усміхаються такі щасливі дитячі обличчя. Перша вчителька… Шкільні вогники, конкурси, екскурсії, веселі перерви… Перше кохання… Стільки пережитого! По крупинках відновлюється у пам’яті літопис шкільного життя.

Час вносить свої корективи. Біль втрати, розпач, уже спорожнілі місця за партами свідчили про неминуче. «А що буде через п’ять, десять років? Скількох не дорахуємося?» – кожен запитував німим поглядом присутніх, не наважуючись висловитися вголос.

…Звуки шкільного вальсу наче відмежували минуле та майбутнє. Було лише щасливе зараз. Назар, як і двадцять років тому, запрошує Олену. Вони уже з посивілими скроням. А неглибокі борозенки у міжбрів’ї нагадували про особливий віковий ценз. Та очі світяться щирою душевною добротою. Вальс закружляв їх у швидкому темпі, наче намагаючись повернути у вир минувшини. Назар ніжно тримав у своїй руці руку Олени, тремтливо пригортав до себе усю її струнку статуру, як у молодості, наче боявся, що вона раптом вистрибне у життєву прірву, як колись… Його пронизливий погляд лагідно голубив кожну п’ядь її обличчя, шиї, грудей.

 «Така бажана, така дорога і така далека», –  не давала спокою надокучлива думка. «Такий змужнілий, серйозний, такий рідний і такий чужий», – мучила думка  Олену, яка в цю мить повністю віддавалася його владі над собою.

Та зараз їх поєднав вальс. Вони мають змогу відчути один одного, насолодитися цією миттю. І так не хочеться, щоб вона закінчувалася…

 – Ти зовсім не змінилася, – перервав враз мить мовчання Назар, шепочучи на вушко Олені, – така ж красива. І ніжно  торкнувся її щоки тремтячими устами. Їхні погляди враз зустрілися, і щось таке особливе можна було прочитати у них. Ох ці його очі кольору агата! Скільки душевного болю довелось перетерпіти, але мужньо вистояти у складній життєвій круговерті.. Їм було так добре разом.  Але… він вибрав не її, бо не знав гіркої правди, бо сіра пелена відмежувала від реальності буття, бо не здатний був відділили чорне від білого, бо не зміг протистояти життєвому випробуванню…  Та все уже в далекому минулому

На несподіваний комплімент Олена нічого не відповіла лише грайлива усмішка виказала її душевний стан. А шалений вихор вальсу все закручує їх у такт музики. І хочеться у цю мить все забути і забутися, бо ти у руках мужніх, бо у твоїх руках найцінніша перлина. Так і кружляли б. Та музика враз обірвалася, як натягнута струна.

 Назар, не випускаючи руки Олени зі своєї, запропонував прогулятися, як тоді, в молодості. Вона погодилася. Щось таке притягуюче враз промайнуло між ними, схоже на неповторну іскру молодості, яка, як виявилося, лише на мить затьмарилася сірою буденністю. Вони йшли мовчки. Кожен боявся порушити цю таємну тишу мовчання, щоб якнайдовше насолодитися нею. Першою наважилася Олена.

– Як життя-буття? – промовила стиха.

– Буття. Ти точно підмітила, – після паузи  стривожено якось додав:  – Буття крізь життєвий плин усвідомлення. І не даючи прореагувати на власні слова, Назар раптом різко зупинився, ніжно взяв за плечі Олену і, лагідно зазираючи в очі під світлом місячного сяйва, тремтячим від хвилювання голосом мовив:

– Знаєш, наче якийсь ребус розгадую все життя: нібито все є для нормального існування: сім’я, господарство, робота, та чогось все-таки не вистачає. Відчуваю постійно якийсь дискомфорт. Немає, мабуть, того, найголовнішого, що могло би життя зробити гармонійним. Він на мить замовк. Погляд спрямував кудись вдаль. Ця мить мовчання здалася вічністю. Згодом, перевівши подих, переключившись зі стану  мовчання, продовжив, дивлячись прямо у вічі Олені: – Життя здається сірим і буденним, одноманітним і безрадісним. Наче все є, але сьогодні я зрозумів: не вистачає у ньому лише… Не вистачає лише …тебе.

Олена була приголомшена таким поворотом подій. Не знала, що відповісти, як реагувати, як себе поводити у цій ситуації. Глибоко в душі відчувала те ж саме, адже це її перше шкільне кохання і… останнє. Одне на все життя. Боялася признатися навіть собі самій. У кожного з них життя склалося так, як склалося. У нього – сім’я, за яку необхідно нести відповідальність, у неї – перспективна робота, налагоджений побут. А ще донечка-красуня. І лише її очі кольору агата – та павутиннозв’язуюча ниточка, що тягнеться у далеке шкільне минуле…