Помста нечистого

- Карпо! Ану допоможи мені оцей клятий лантух підняти на воза, - тяжко соваючи по землі мішок з сіллю, гукнув дядько Іван свого молодого товариша.

- Та куди ж ти його тягнеш?! Здурів чи що? Зажди мене, зараз я тобі допоможу, - відповів Карпо позаду чумацької мажі, де закріплював мотузками накидані мішки.

- Ну так іди вже скоріше! Нам ще он потрібно і їх примостити кудись, - роздратовано промовив дядько Іван та вказав на мішки з сіллю, що лежали поодаль. - Та й вже потрібно збиратися їхати.

Хлопець збив на потилицю шапку-кучму та підбіг до дядька Івана. Разом вони схопили важкий лантух та закинули на воза, після чого Карпо спритно  прив’язав його мотузкою.

- Ось так! Хай йому грець! - полегшено зітхнув чоловік, дивлячись як вправно справляється з роботою молодий чумак. - Будемо поспішати, бо додому шлях неблизький... Та й осінь вже прохолодна, і зима наближається... Боюсь, щоб не застудитися ще в дорозі...

- Та й в Томаківку до початку ярмарку потрібно встигнути... - додав Карпо.

- Та отож... А нам від Криму до волості ще не одну сотню верств потрібно здолати...

Чумаки Іван та Карпо жили в невеличкому селі Крутеньке та були наймитами у заможного поміщика з Томаківської волості, що входила до Катеринославської губернії. Хазяїн забезпечив чумаків возом із парою волами, і ті з ранньої весни та до пізньої осені возили до Криму тютюн та горілку, а звідти привозили сіль. Чумакування було хоч і тяжкою працею, але дозволяло заробити грошей, щоб чоловіки та їхні рідні не померли з голоду. У Івана була жінка й двійко дітей-близнюків, а от Карпова сім’я була чималенька - дружина Ганна та п’ятеро дітей. Поки чоловіків не було вдома домашнє господарство лягало на плечі їхнім дружинам, які ще й встигали й за маленькими дітьми доглядати, і на поле ходити працювати.

Чумаки швиденько закинули на воза ще три мішки, накрили їх тканевим брезентом та, зручно вмостившись зверху, вирушили додому.

І так їхали вони із нічними зупинками декілька діб по вже добре знайомому їм чумацькому шляху, аж поки не перетнули межі рідної губернії. До  Крутенького вже було недалеко, та й тутешні місця чумаки добре знали, тому вони й вирішили зробити на ніч привал та заночувати на їхньому звичному місці поблизу старої козацької могили.

Поки Іван доглядав за волами, Карпо швиденько назбирав гілок та сухої трави й почав розпалювати багаття. Як тільки вогонь достатньо розгорівся, хлопець дістав з воза чавунного казана та почав готувати в ньому куліш.

- Ох і смачна буде каша, - задоволено промовив Карпо, нарізаючи сало, - а особливо коли вже дві доби гарячого не їли. Може хоч сала скуштуєш, поки я приготую нам поїсти?

Однак дядько Іван не відповідав.

- Ти чому мовчиш? Заснув чи що? - здивовано перепитав хлопець у старого чумака, який лежав біля багаття, закутавшись у теплий жупан.

Та дядько Іван знову нічого не відповів, а до Карпа долинуло лиш його тихе хропіння.

- А й дідько з тобою! Ну спи, я й сам повечеряю. Зранку будеш холодним  їсти, - махнув рукою хлопець та почав далі помішувати в казані кашу.

Куліш видався смачним, і ситий та задоволений Карпо примостився на вимощеному брезенті біля воза з іншого боку багаття та вже через декілька хвилин міцно заснув.

Холодна осіння ніч змусила перервати міцний Карповий сон і той прокинувся, відчуваючи нестерпний холод. Перше, що побачив хлопець коли відкрив очі, було згасаюче багаття, вогонь якого лиш тьмяно освітлював все довкола та вже ніяк не зігрівав чумаків. Та те, що Карпо побачив поряд з багаттям змусило його враз відігнати дрімоту - там сиділа якась незрозуміла чорна й волохата істота, яка за силуетом нагадувала людину, однак начебто мала звірячу морду.

Спочатку хлопець вирішив, що йому це все привиділося спросоння і він почав завзято протирати долонями очі. Прибравши руки, Карпо з острахом знову поглянув на багаття та побачив, що там, як і раніше, сиділа та ж сама химерна істота. Людина чи тварина то була, Карпо не міг зрозуміти, єдине що він зміг розгледіти то це те, що вона мала свиняче рило із густою чорною шерстю. Істота не помітила як прокинувся хлопець, і посидівши ще трішки біля багаття, взяла своїми волохатими лапами ложку з казана та почала їсти кашу.

Побачивши, що нічний непроханий гість зазіхнув на чумацький куліш, страх хлопця враз змінила злість і той підхопився на ноги та, схопивши батога поруч із собою, уперіщив ним дивне створіння. Істота люто завила, від чого відразу прокинувся дядько Іван та заревіли злякані воли, які були припнуті поодаль.

Те виття придало хлопцю ще більше хоробрості та злості й той почав сильніше лупцювати нічного гостя по чорній волохатій спині. Істота різко вскочила на задні лапи та випрямилась на весь зріст, а потім різко перекинулась через голову та клубком покотилась по полю до найближчого поросту, де і зникла серед дерев.

- Що то було? - здивовано запитав заспаний дядько Іван.

- Я не знаю. Спав собі, потім прокинувся і бачу - біля вогнища якийсь волохатий звір сидить та їсть наш куліш. Мене це сильно розлютило, тому я й схопив батога, щоб прогнати його.

- Ой не знаю, чи звір взагалі це був... Нечистого він більше нагадував... Чорта... - задумливо промовив Іван.

- Ну що б воно там не було, головне, що я його прогнав та не дав з’їсти нашу кашу, - задоволено відповів Карпо, вдивляючись у бік дерев, де сховалась істота.

- Ох і Карпо, навіть самому чорту не дасть вкрасти свого кулешу, - зіваючи відповів чоловік та знову закутався у теплий жупан і вже через хвилину задрімав.

А хлопець ще довго не міг заснути та лежав, уважно вдивляючись через поле на поріст, чи не з’явиться там серед дерев знову та істота. Та все ж таки через годину його теж здолав сон і він знесилено заснув.

На ранок першим прокинувся дядько Іван та почав розпалювати багаття, щоб розігріти поїсти:

- Ану зараз подивимося, яку ти нам кашу приготував! Карпо! Вставай вже, нам потрібно збиратися їхати далі!