Розділ 5

- Ну і що ти вирішила? – Ельвіра Аркадіївна дивиться на мене суворо, всім своїм виглядом показуючи велике невдоволення.

Я вже в курсі, що в її очах я – злиденна людина, яка навмисно залетіла, щоб обкрутити її хлопчика і влізти в їхню родину. Почула це зовсім випадково. Вона увійшла до Дмитра в кімнату, коли ми з ним розмовляли телефоном. Він, мабуть, погано натиснув на кнопку скидання дзвінка – і я стала мимовільним свідком їхньої розмови.

Дмитру говорити нічого не стала, щоб він не подумав, що я намагаюся посварити його з матір'ю. Але перші дні після цього була сама не своя, рвала і метала, не могла заспокоїтись від обурення.

Зі “злиденною” сперечатися марно – ми й справді за короткий термін спустили на татове лікування всі наші заощадження, і ще далеко не кінець – гроші потрібні, як і раніше, тільки брати їх тепер нема звідки. До ролі Попелюшки поступово звикаю, але не бачу в цьому статусі нічого кримінального. Ніхто не знає, що з ним станеться завтра.

А ось на “навмисно залетіла, щоб обкрутити” я образилася не на жарт. І особливо розгнівалася, що Дмитро не заступився за мене. Він знає, що сам винен у моєму нинішньому становищі!

За три тижні ми з ним так і не визначились із нашим майбутнім. Кілька разів я йому натякала, що час іде, але він запевняв у відповідь, що такі рішення повинні прийматись виважено і неквапливо. І ось сьогодні його мама несподівано налетіла до мене додому.

- Хіба я маю вибір? Вбивати свою дитину я не збираюся, так що народжуватиму.

Я не маю наміру принижуватися або просити милостиню, я себе не на смітнику знайшла. Ми з мамою вже все вирішили. Навіть якщо вони вважають нас негідними й не захочуть мене та мого малюка, то ми й без них якось обійдемося. Хоча, щиро кажучи, я сподіваюся, що до таких крайнощів не дійде.

- Тобі всього вісімнадцять, яка з тебе мати?

- До пологів мені вже виповниться дев'ятнадцять. Це, звичайно, рано, з огляду на те, що я планувала спочатку закінчити університет. Але й не шістнадцять!

Зачіпає сама ситуація – чому ми це обговорюємо з Ельвірою Аркадіївною, а не з Дмитром? Не повинен хлопець у вісімнадцять років бути настільки несамостійним!

- І як ти його збираєшся ростити? Наскільки я розумію, твій батько вже кілька місяців не працює. Він хворіє, причому вимагає постійного догляду та дорогого лікування. На що ви живете? Хто його доглядає? – вона крутить головою на всі боки, намагаючись оцінити рівень нашого добробуту. Будинок і обстановка у нас хороші, їй нема до чого причепитися.

Не розумію, куди вона хилить. Хоче сказати, що вони навіть грошима не допомагатимуть мені? Чи наполягатиме, щоб я позбулася дитини? Яка ж неприємна ця гарно доглянута жінка з колючими крижаними очима і стиснутими губами!

- Мама працює, вона – головний бухгалтер у фірмі, має непогану зарплату. І я збираюся влаштуватися на роботу і працювати до пологів, – навмисно опускаю розмову про догляд за татом, її це не стосується.

- Тобто замість того, щоб берегти себе, більше гуляти та нормально харчуватися, щоб дитина народилася здоровою, ти плануєш заганяти себе роботою? І чим же ти збираєшся займатися з огляду на твій юний вік і відсутність якихось професійних навичок? А що буде з твоїм навчанням?

- Не хвилюйтеся, я знайду роботу, яка не заважатиме ні навчанню, ні дитині. А потім, мабуть, візьму академічну відпустку, як усі роблять.

- Ось що, люба, – вона не каже, а шипить, як змія. І без того вузькі губи перетворюються на потворні нитки. – Твою позицію я зрозуміла. Якщо сподіваєшся нашим коштом розв'язувати свої проблеми, то ти зробила неправильну ставку. Наша родина – не благодійна організація. У Дмитра свого доходу немає, утримувати твою дитину йому немає на що.

Мене накриває такою лавиною, що я навіть не можу розібрати, що відчуваю сильніше: лють, сказ, образу, розпач, розчарування чи просто біль. Права була моя мама! Вкотре переконуюсь, що вона дивним чином вміє читати недоступне мені між рядками та прораховувати ситуації наперед.

Звідки в мене беруться сили та рішучість? Встаю, тим самим демонструючи, що наша розмова закінчена, й Ельвірі Аркадіївні настав час йти.

- Не хвилюйтеся, мені від вашої родини нічого не треба, а з Дмитром ми якось самі розберемося.

Я все ще сподіваюся, що в нього виявиться інша думка, ніж у матері? У тому, що це безглуздо, я переконуюся вже за годину, коли Дмитро дзвонить мені та відразу накидається з докорами.

- Марійко, що ти наговорила моїй мамі? У неї серцевий напад, ми чекаємо на “швидку”! Як ти могла? Навіщо? Я намагаюся відстояти перед батьками тебе та наші стосунки. А ти вирішила безповоротно поховати все, що я роблю для нас?

У першу мить я за звичкою хочу почати виправдовуватися. А потім якісь віжки потрапляють під хвіст, і настрій змінюється.

– Дмитро, ти помилився адресою. Це твоя мама, попри те, що мені шкідливо хвилюватися, облила мене і мою родину брудом та наговорила мені всякої гидоти! Я не маю наміру вислуховувати претензії, засновані на хворих фантазіях. Ти теж вважаєш мене не гідною себе?

Він мовчить. Мабуть, не чекав від мене такого натиску.

- Ну, скажи!

- Марійко, припини займатися демагогією! Ти знаєш, як я до тебе ставлюсь. Але не треба мене припирати до стіни!