Поміж двох граней

Розділ 4. «Дорога»

Дивлячись у вікно потяга, що віз нас до чогось незнайомого, я не могла насолодитись красою, що відкривалась навколо. Осінь у тих краях була дуже глибокою та дощовою. Поки Настя прискіпливо вдивлялась у монітор смарфона і щось собі бубоніла під ніс, я поринула у свої думки та любувалась красою, намагаючись не впасти у осінню депресію. В одному із нами купе їхало двійко чоловіків, які спочатку намагались підбивати клини до мене, потім до моєї компаньйонки, але врешті зневірившись у будь - яку перспективу, пішли курити.

Вечір перед поїздкою був шаленим та насиченим. Настя металась від одного магазину до іншого, купляла різні речі для туризму. Я ж дивилась на неї, як на інопланетне створіння та періодично кивала головою.

- Як ми це все довеземо? – запитала я, коли ми увійшли в п’ятий, а можливо і шостий магазин за ліком.

- Краще не запитуй мене про таке, - мовила вона і посміхнулась. – По моїх розрахунках, все це вміститься у наші рюкзаки. Лише… - на мить завагалась вона, а потім додала, - доведеться обійтися без комфорту – всякі дрібні жіночі штучки залиши, або уменши до мінімуму. Можеш так не наряджатись, як на зустріч із Орестом Петровичем. Все одно там нікого не буде.

- Я… не… - розгубилась я.

- Та знаю – знаю, ти не хотіла, просто виникло імпульсивне бажання виглядати якнайкраще… В подорожі найголовніше зручність та можливість обходитись найменшим.

- Тоді для чого ти стільки скупляєш …

- Треба! – різко відказала вона і, повернувшись на сто вісімдесят градусів, ввійшла у павільйон.

Після тієї розмови, діалоги, м’яко кажучи не клеїлись. Настя була настільки далекою та відстороненою своїми думками, що і я мимоволі задумалась про своє. З іншого боку, це дозволило поринути у роздуми про декілька попередніх тижнів, коли я була щасливою, мрійливою, розбитою та зруйнованою.

Поволі рівнини перейшли у пагорби, за якими красувались гори. Вічні та красиві, розлогі та високі, встелені вічнозеленими деревами та різнобарвними кольорами листочками. Зрідка вдавалось розгледіти поодиноких птахів та тварин, вівчарів із своїми стадами та собак, що бігали навколо них. Де-не-де селяни продовжували збирати урожай, а діти гратись між собою.

Залюбувавшись красою, мені захотілось розплакатись.

«Який неймовірний контраст між внутрішніми переживаннями та зовнішнім спогляданням! – подумала я. – Кохання та розчарування завжди ходять поряд, сум та краса взагалі наче одружені, а біль на насолода - синоніми!»

- Ти довго будеш дутись? – запитала Настя, присівши поряд і глянувши у вічі.

Перевівши погляд із вінка на неї, я відповіла:

- З чого ти взяла, що я образилась?

- Від вчорашнього вечора ти недоговорюєш…

- І що з того?

- Нам ще їхати і їхати, потім працювати разом, а вже на самому початку між нами пробіг чорний кіт..

- Не переймайся, на роботу це не вплине.

- Як скажеш… Тобі принести чай?

- Ні, дякую, поки що не хочу…

Звівши плечима, Настя підвелась і вийшла у коридор вагону, а я знову глянула у вікно.

«Завжди дій серцем, а не головою!» - говорила моя мама.

Однак вона не знала одного, всі інші думають зовсім інакше. Серце стало лише символом, куском картону, який дарують на день Святого Валентина заради того, щоб залізти під спідню білизну. В наш час, це не більше, ніж частина тіла, що перекачує кров і без якого можна померти. Час романтизму давно минув. Ті казки, які нам розповідали матері у дитинстві та кінофільми чи мультфільми, в яких добро перемагає зло, а лицарі на білосніжних конях  завжди рятують  голубооких красунь від драконів і розбурхують неймовірні по силі відчуття до себе лише одним поцілунком – стали лише сірими тінями минулого.

Немає більше лицарів, манер, що заворожують погляд, слів від яких хотілося б заплакати щиро та по дитячому наївно, немає більше і казок, які так сильно змушували нашу уяву мріяти та посміхатись. Немає нічого із того, щоб можна було так міцно бажати і линути до цього.  Все забрали із собою час, люди та забуття. 

«Ех, мамо-мамо! – мовила я до себе подумки. – Скільки всього минуло і пролетіло. Де ти тепер? Чи добре тобі там? Чи і надалі ти так сильно кохаєш батька? Чи згадуєш мене хоча б раз на день? А можливо вже і ні? І ти зовсім у іншому місці? Там де муки та нещастя?! Ні! Цього не може бути! Ти була занадто хорошою, щоб це трапилось із тобою! Всі найкращі ідуть першими, залишаючи цей світ у руках мороку та страху, міцно захованих за стіною незворушності! Ти була! Я пам’ятаю… Такою неземною та чарівною… А біле плаття… Ти, наче білосніжний ангел, який приходив рятувати мене від поганих снів та цілував ніжно та лагідно. Мені завжди було лоскотно від цього, але водночас так приємно та солодко… Твої очі, посмішка, ніжні руки, що торкались моєї голівки… І голос… Як мені їх бракує… Мамо-мамо…»

На правій щоці зрадницьки потекла сльоза. В коридорі пронісся якийсь хлопчик та гучно зачинив двері сусіднього купе. Від цього я здригнулась та інстинктивно провела долонею по щоці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше