Розділ 14. «Повернення графа»

Наступний день видався приємним та теплим на погоду. Від самого ранку яскраво світило сонце та дув ніжний гірський вітер.

Сповнена сил та енергії, я спустилась вниз. Здавалось, що в домі всі ще спали і бачили свої рожеві сни. Навіть кіт, який ледаче лежав неподалік від кухні, скрутившись калачиком не подавав жодного звука.

Вискочивши на подвір’я, вдихнула на повні груди. Чисте та прохолодне вранішнє повітря увірвалось в середину і тілом пробігли мурашки. В такі моменти людина усвідомлює, що життя – це прекрасна річ. Варто лише трішки впустити у свою буденність красу та магію, яка наповнює нас навколо, і, за принципом доміно, розпочнуться зміни. І після цього ти розумієш, що один подих може змінити ціле життя, один поцілунок спричинити втрату свідомості, кохання переверне та змінить тебе до непізнаності, а бути щасливою дуже просто, варто лише трішки захотіти і зробити крок на зустріч своїй долі.

Люди помиляються, коли починають скаржитись на фатум чи ще когось, що вдача нібито зрадила їм в житті. Все завжди знаходиться в нас самих і лише ми можемо заподіяти собі шкоду.

Початок того дня був одним із найкращих у моєму житті. Принаймні я так думала, поки не замайоріли дві фігури на горизонті. Артем Федорович та дворецький Джеймс рухалися повільно, при цьому підтримуючи один одного. Придивившись краще, я помітила що один із них сильно кульгав.

Не усвідомлюючи, що ж робити, я кинулась стрімголов до них на зустріч. Гірське повітря почало стискати легені.

Зустрілись ми біля мосту. Вигляд у них був таким, наче вони тільки-но повернулись із фронту. Порвані сорочки, куртки та штани. Взуття у болоті. Обличчя чорні від пилу та розмиті потом. Окрім цього, граф помітно шкутильгав на праву ногу. Дворецький Джеймс намагався його підтримувати та тягти, але й в нього була перев’язана права рука, яку він як міг притискав до себе.

- Що з Вами трапилось? – сказала я і обхопила графа справа.

- Нічого страшного дитинко, - відказав граф, стискаючи зуби від болю. – Невеличка аварія.

- На Вас напали?

- Ні, що Ви місс, - мовив Джеймс. – Сталась невеличка пригода. Коли ми повертались назад, бричка із кіньми не втрималась на одному із перевалів і зсунулась вниз. Якби не бідолашні коні, нехай земля їм буде пухом, які прийняли найбільший удар на себе, ми б не залишились живі.

- Але як же ж так?

- В нас таке рідко трапляється в такій порі. Напевне дощі, що були декілька днів розмили підґрунтя і сходження ґрунтових потоків тепер можливе, як і на весні.

Дійшовши до палацу, я провела їх до вітальні і побігла на кухню. Міртл вже копошилась серед посуду та щось собі підспівувала.

- Міртл, де у Вас аптечка? І потрібно теплої води – негайно! – сказала я, коли побачила розгубленість на її обличчі.

- Ось аптечка, - відповіла вона дістаючи її із одної із шухляд. – Воду вже несу… Що трапилось?

- Потім… - відповіла я і побігла назад у вітальню.

Граф лежав на дивані і стогнав від болю. Дворецький Джеймс поводився більш стримано, але на його зблідлому обличчі можна було прочитати ту ж біль, що і в Артема Федоровича.

- Зараз я Вам допоможу! – сказала я і почала розкривати ушкодженні ділянки тіла.

Коли все було завершено, я присіла поруч із каміном на крісло і видихнула із полегшенням. Насправді серйозних уражень не було. Лише декілька неглибоких поранень та синців. Єдиним серйозним припущенням, яке я зробила при обробленні ран, було те, що у пана графа було м’язове розтягнення, а не перелом, як він думав.

Поки я займалась перев’язкою, навколо зібралась ціла процесія. Міртл, хоч і не заважала, але постійно ойкала і щось говорила собі під ніс. На шум, який вона створила, спустились і Федір Олександрович, який на цю всю картину дивився скляним, явно ще сонним поглядом та Настя, яка взагалі не розуміла, що ж відбувається. Вони явно були шоковані більше за графа із його слугою, яким було доволі боляче.

- Де Ви так вправно навчились надавати першу допомогу? – запитав граф, намагаючись усміхнутись.

- Наслідки дитячих бажань самореалізації. Давним-давно я ходила на туристичний гурток і там одним із елементів підготовки, було надання невідкладної першої допомоги потерпілим. Лежіть та не рухайтесь! – наказала я йому, коли помітила, що він заворушився. – Не варто підводитись поки що. Необхідно послати кучера за лікарем, сподіваюсь у долині він є?

- Так звичайно, - відповів граф і перестав вовтузитись.

- Тоді ми із ним з’їздимо туди і привеземо його! – сказала я, на що граф лише кивнув головою. – Все, що могла я зробила, однак все ж таки необхідно, щоб Вас обох оглянув справжній лікар.

- Він не лікар, а лише фельдшер… - спробував заперечити граф.

- Немає значення, головне, що дипломований спеціаліст!

Через двадцять хвилин, після того як я швидко переодяглась, ми із кучер їхали гірським серпантином до селища.

«Дивно, - думала я тобі, - єдиним, хто не подавав ознак життя у замку при жодних обставинах, був кучер. Я жодного разу не бачила, що б він заходив у замок. По його обличчі важко було здогадатись, про що він думає, а це мовчання взагалі додавало його образу якоїсь таємничості, яка швидше насторожувала та лякала, ніж приваблювала!»