Поміж двох граней

Розділ 18. «Інколи і кінець буває початком…»

Двері легко піддались і ми ступили на вежу, яку рясно поливав дощ. Ураган посилювався і вітер поривами пролітав над нами. Лише мить і одяг став мокрий, наче ми цілий день ішли під дощем. Від різких поривів вітру дихати стало важче, очі ж ледь вловлювали контури об’єктів, що були на верху.

Лже – граф знаходився на відстані десяти метрів від нас і тому спочатку було важко його роздивитись. Та, наблизившись ближче, я придивилась до картини, що відкривалась.

Посередині вежі стояв великий камінь, в середині якого була ямка. Туди швидко набивалась велика кількість води і Меньшикову доводилось вичерпувати її. Поряд із постаментом лежав Федір Олександрович. Тіло його трусилось від холоду і страху. Стукіт зубів доносився аж до мене. Неподалік від невільника, стояла Настя. На ній було біле весільне плаття, яке геть промокло і втратило свій добротний вигляд. Воно обвисло і більше нагадувало одяг бездомного, який начепив на себе велику кількість одягу. Немов не помічаючи нічого навкруги, вона стояла по стійці «Струнко!». Погляд її ішов у невідомість. Навіть тоді, коли ми наблизились на доволі близьку відстань, вона не відреагувала на нас.

«Вона під гіпнозом!» - подумки констатувала я і продовжила обдивлятись все навкруги, намагаючись хоча б якось прикрити обличчя від прямих попадань величезних крапель.

Лже-граф стояв до нас спиною і продовжував займатись якимись приготуваннями. Він був одягнений у весільний фрак. Присівши, він почав щось витягувати із сумки, а далі різко піднявся і повернувся.

На його обличчі з’явилась тінь здивування, проте він швидко взяв себе в руки. Не втрачаючи часу, я кинулась в його сторону. Єдиною думкою в ту мить, було те, що він старий та немічний і скрутити йому руки та закрити рот кляпом не було б великою проблемою. Та я сильно помилилась, точніше недооцінила лже-графа. Розбігшись, що було сил, я натрапила на невидиму стіну і відлетіла на декілька метрів назад. Від удару та падіння на землю, м’язи і спереду, і ззаду миттю заболіли.

Артем Федорович підійшов до мене і присів.

- Не варто було… зірку бачиш?

Я опустила свій погляд додолу і ледь не крикнула від люті. На підлозі вежі і справді були намальовані якісь знаки. Точніше шестикутна зірка із колом в середині. Тримаючись за руку графа, я підвелась.

Меньшиков стояв і сміявся із мене. Його голосний сміх ехом відносило в долину і він здавався таким лиховісним, що мурашки бігати по тілу.

- Звідси ніхто не вийде, крім мене! – голосно мовив він, намагаючись перекричати шум вітру. – Не очікував побачити тут гостей… Але дуже радий цьому! Кожному генію потрібні глядачі для підтвердження його діянь!

- А кожному божевільному – кімната в психіатричній лікарні! – крикнув у відповідь граф.

- Артеме Федоровичу, я думав ти згинув давно… Стільки років сидів я тут, а ти так і не навідався жодного разу…

- В гості ходять лише до тих, хто вміє приймати гостей, а не до тих, хто готовий засунути ножа в спину!

- Це також треба, - єхидно відповів лже – граф і повернувся до нас спиною.

Піднявши кинджал, він підійшов спочатку до Насті, потім до Федора Олександровича, який при цьому швидко зарухався і замахав обидвома зв’язаними ногами одночасно, а далі повернувся до нас обличчям.

- Що ж, якщо прийшли – приєднуйтесь до перегляду найяскравішого видовища у вашому житті! Скоро, як говориться, звідси вилетить пташка, – його рука показала на камінь, - і ви отримаєте чітке зображення чуда!

Шукаючи хоча б якогось виходу із ситуації, я почала крутити головою. Можливо хоч якийсь натяк на підручні засоби, чи ще щось, але як на зло, вежа була абсолютно порожня.

- Для чого це тобі? – запитав Артем Федорович. – Хочеш володіти світом? Та вони тобі і брудом під своїми нігтями не дадуть правити! Вони не діляться владою! Чи ти геть з’їхав з розуму?

Меньшиков розлютився до такої степені, що перейшов на істеричний крик:

- Вони обіцяли! Все буде так, як я хочу! Інакше я не випущу їх із пекла під горою! Я буду правити всім світом, а вас як мурашок розчавлю! Ви в мене будете просити про те, щоб швидше померти, після того як я займусь вами! Всі конатимете довго та безперестанку! Вічність! У мене буде ціла вічність, щоб катувати вас і насолоджуватись цим!

Здавалось, що із рота в нього вилітали шматки слини, коли він кричав. Вода щоразу попадала в середину і декілька разів він зупинявся, щоб віддихатись.

- Оце і всі твої фантазії? – продовжив дражнити його граф. – Як був плазуном, так ним і залишився…

- Та як ти смієш мене так називати?! Я тебе зітру в порошок! – крикнув він і зробив декілька кроків вперед, але миттю знову зупинився і спробував заспокоїтись.

Єхидно засміявшись, тон його розмови враз змінився:

- А майже вдалось мене виманити… Все ж таки зіграв на моїх слабостях! Однак в тебе нічого не вийде! НЕ ВИЙДЕ! – викрикнув він і пішов до каменю.

Ми із Артемом Федоровичем переглянулись. План, який він склав, розсипався на частини. Точніше це навіть не план був, а лише уявна теорія, як заманити звіра в пастку. Граф мав довести Меньшикова до скаженої люті, до якої він був схильний, та швидко зв’язати його, поки я б відводила полонених у спокійніше місце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше