Частина 14

– Алісо ?! – акуратно торкнувшись рукою, плеча дівчини, звернувся до білявки високий незнайомець.

– Вибачте, – повернувшись до нього звернулася та, – Ви мені? – Вона дивилася на нього зі здивуванням і непорозумінням. Його зелені очі переливалися світлом від люстри. Темне, каштанове волосся було трохи зачесане на зад, а пухкі вуста чекали відповіді. Одягнений він був вишукано: світла сорочка поверх якої сірий жилет, і незастібнуте темне бежеве пальто. Штани й чоловічі темні шкіряні туфлі. Він виглядав красиво, та зовсім не в моді цього часу. Саме так, як подобалося їй.
Хлопець глядів на неї з надією і хвилюванням.

– Вибачте, Ви помилилися я Анна, Анна Коломієць, – стримано відповіла дівчина.
Зруйновано.

– А я Ар.. кхм.. Максим. Я Максим Данилевич. Кажуть, походжу зі славетного роду Данила Галицького, – в жарт привітався він, бо всі його думки й визубрені слова, втратили будь-який сенс.
– ах, самовпевнено, – легко припіднявши брови поглянула на нього дівчина.

– Ви нагадали мені знайому. Вибачте, напевне я помилився, – розчаровано відказав хлопець.
В тих зелених як весняна трава очах, було видно біль і розпач. Стукіт серця сповільнився, і незнання що робити далі заповнили його думки, і той зробив крок назад. Дівчина ж повернувшись спиною до незнайомця відчула сильний стукіт серця, що пронизував все її тіло. І блакитні ніби раннє небо очі заяскравіли, як перша зоря на нічному плато. Дивне відчуття, яке навіть зрівняти нема з чим.
"Ті зелені очі, чому ж такі чарівні? Чому ж він глянув на мене так?" — вв думці сама ж себе спитала.

– Пані, ваше замовлення, – голос здорованя відволік дівчину від сотні думок, келих шампанського вже був перед нею.

– До речі, красива хустина,

– Що? – спантеличено відповіла та, – а так, вона ...

Дівчина перевела погляд на свої руки, наче теплом віддавали долоні. Наче їх торкалося щось інше, таке приємне відчуття. На зап'ясті правої руки зав'язана була темно-бузкова хустина. Та сама. Та що з першого погляду сподобалась дівчині, зачарувала своєю трепетністю. На лівій же руці, на тому ж рівні, де зап'ястя — тату. Акуратне, кольорове тату у формі гілочки квіток незабудки. Його вона зробила декілька років тому. Дівчина звела руки, і глянувши на зап'ястя побачила: тоненькі стебелинки квітки, ніжні блакитні пелюстки, простягалися до гори, а низом торкалися срібних ниток візерунка хустинки.
Тату доповнювало хустину. Наче свіжий паросток з картини вишитої століттями назад.

– Почекайте, – промовила у слід Аня. Дівчина оглянулася, біля неї нікого вже не було. Милий незнайомець вийшов із ресторану. Білявка направилася за ним, швидко відчинивши вхідні двері.

– Стійте! — звернулася вона до хлопця. Він призупинився. Підбігла до нього ближче сором'язливо доторкнулася до його широкого плеча, і той повернувшись знову глянув в її чаруючі небесні очі.

– Знаєте, а мені здається, і я Вас десь бачила, – сповістила Анна, легко усміхнувшись до хлопця.
– Можливо, наші шляхи перетиналися. Колись. В минулому... – водночас і запитав, і затвердив хлопець.
Їхні погляди — проникливі й різкі, зустрілися. І саме тоді, наче з сотні частинок різних думок, зібралася картина. І навіть те, що було в підсвідомості тепер стало яснішим. З блиском в очах і трепетним почуттям в серці гляділи один на одного ці двоє.

– І не тільки в цьому житті, – прошепотіла дівчина, не відводячи погляду від хлопця, – Невже ми справді зустрілися з тобою, Артуре?!

– Я ж казав очі видадуть. – Усміхнувся той і на щоках з'явилися ямки, – і хустинка знайшлася, – доповнив хлопець, рукою провів по шовкову, і поцілував долоні дівчини. По тілу дівчини пробігли приємні мурахи.
Обнялись. Зеленоокий вкутав її у свої обійми. І все навкруги вже неважливо. Він розтопив її холодне серце, крижаний лід що тримав почуття в неволі. Вона допомогла йому відчути спокій, бо той був стомлений у пошуках.
І доля дала їм другий шанс, можливо вони не ті які були колись, та є щось таке, що навіть через століття не змінилось.