Розділ 6

– Доброго дня, міс….– зайшов до палати сивочолий лікар.

– Штільмцблаун. Софія Штільмцблаун,– одразу зрозуміла, що від мене хочуть та представилася.

– Давайте оглянемо вашу ногу,– промовив містер Дартмуд, якщо звісно ім’я, зазначене на бейджику, правильне.– Розповідайте, що саме вас турбує.

– Нога дуже сильно болить,– скривилася, піднімаючи ногу та кладучи її на спеціальне невелике підвищення.– Ось тут.

– Так, здається у вас вивих стопи,– нарешті відповів містер Дартмуд, після рентгену та деяких невеличких досліджень. Зараз зробимо невеличкий укол та почнемо лікування.

Лікар підійшов до шафи з медичним приладдям та медикаментами в куті білої кімнати й почав діставати необхідне. Ось з’явився величезний, як на мене, шприц та якась біла рідина, пов’язки та затискачі.

– Н-навіщо укол?– прокинувся мій давній страх.– Давайте може так щось зробимо.

– Міс Штільмцблаун, давайте говоритиму все так, як є. Ви просто не витримаєте невеличкої операції без цього уколу. Біль буде настільки сильним, що знепритомнієте одразу ж і зможете не прийти до тями два дні або й більше. Ваша нервова система може пошкодитися. А якщо ви ще й випадково почнете рухати ногою, то зможете нашкодити собі.

– Все одно. Не хочу уколу,– зіскочила я на одну ногу та почала наближатися до виходу з палати.

– Якщо не зробимо операції зараз, то почнеться набряк і ви не зможете ходити ще як мінімум два тижні,– безрезультатно намагався переконати мене містер Дартмуд.– А після цього уколу, будете стрибати вже завтра.

– Ні. Не хочу,– почала істерику та вискочила з палати, стрибаючи на одній нозі.

– Що сталося?– запитав Кріс, який терпляче мене чекав тут, як і обіцяв.

Лікар одразу взявся пояснювати, що в мене, як потрібно лікувати. Його слова і справді звучали переконливо, але це мій найбільший страх, який поселився після того, як Алекс потрапив до лікарні. Ми тоді мало його не втратили, а лікарі вчасно не помітили цього. Якби в мене на серці не було тривожних відчуттів і я не перевірила, то… Навіть не хочу про це думати. Добре, що все минулося. Але довіри до лікарів та хірургічного втручання у мене вже не було.

– Ну, що ти як маленька дитинка?– промовив Кріс, його ця ситуація явно забавляла, хоча й по обличчю та нервовому постукуванню ноги, видно було, що він про мене турбується.

– Просто раніше…– хотіла була розповісти, але не змогла. Очі застилала пелена зі сліз.

– Тихо,– обійняв він мене.– Все буде добре. Я залишатимуся поруч із тобою протягом всієї операції.

– Обіцяєш?– припинила плакати на секунду та поглянула на рятівника.

– Звісно, що обіцяю. Я тебе не покину,– щиро промовив хлопець та допоміг повернутися до палати.