Розділ 22

     Ми мовчки сиділи у майже порожньому вагоні метро. Дивний скрип та шум, вже не привертали до себе уваги. Брі, тремтячими руками, перебирала своє волосся, а я вистукувала на уявному фортепіано улюблену мелодію.

     Збоку, здавалося б, що ми якісь несповна розуму. Але чому ми настільки хвилювалися за абсолютно незнайому дівчину, з якою нас поєднувало лише місце проживання?

-    Стривай, а Кейт…- почала було я, але цього разу подруга вирішила повторити мою звичку й продовжити говорити за мене.

-    Вже повинна була повернутися додому? Якби ми прийшли одразу ж після заняття, то сумніваюся.

-    Але минуло вже кілька годин, тож вона вже повинна бути вдома,- закінчила я логічний ряд.

     Ми знову замовкли. А я на хвилину відволіклася від хвилювань, роздумуючи, як ми взагалі могли кілька годин петляти по університету.

-    Сподіваюся, прийшла Кейт і якщо там щось таки сталося, то вона змогла допомогти,- промовила Брі, тремтячим голосом. Я не відповіла, а лише стиснула її руку. Боялася, що мій голос мене видасть.

     Здавалося б, що ця поїздка на метро, триває уже цілу вічність. Монотонний звук мимоволі заколисував і я вже хотіла було притулитися до спинки та заснути, коли почула оголошення про те, що ми приїхали до потрібної станції.

     Подруга одразу ж підхопилася зі свого місця та кинулася до виходу. Я намагалася встигати за нею, але з кожною секундою, це вдавалося все важче. Було таке відчуття, наче це не я брала участь у змаганнях з легкої атлетики, а Брі, яка мчала по дорозі наче навіжена. Моя недавня травма ноги давалася взнаки. Легкий біль починав пронизувати стопу, але зупинятися я не збиралася.

     Брі швидко завернула за ріг та зникла у приміщенні гуртожитку. Я подалася одразу слідом, але перша ж сходинка відгукнулася страшенним болем. В очах потемніло та я просто полетіла назад, втрачаючи свідомість.

     Розплющила очі вже годин через чотири. Ніг я не відчувала взагалі, а на одній з них красувався гіпс, який збільшував мою кінцівку в кілька разів.

      На вулиці стемніло, ввімкнулися ліхтарі. Здається, я знову лежала у тій же лікарні. Невже, Кріс..? Дівчата про цю лікарню точно не могли знати.

     Раптом поруч почулася чиясь розмова і дзвінкий сміх охопив увесь коридор. На них хтось шикнув і люди перейшли на шепіт. Я напружила свій слух, намагаючись розібратися, хто ж це говорить.

-    Так. Добре, що я був поруч. Хотів перевірити, чи вже все минулося й приїхав якраз вчасно,- промовив мій постійний рятівник.

     Мені миттю пересохло в горлі і я потягнулася за стаканом з водою, що стояв зовсім поруч. Трішки не розрахувавши сил, скинула все зі столика. А оскільки на ньому стояла металева таця, то вже за секунду всі з коридору збіглися сюди. Лікар також був тут як тут.

     І уявіть моє здивування, коли першою, хто зайшов до палати, була… Роні.