Розділ 24

     Після цієї розмови, я оглянула всіх навколо. Не знаю чому, але дуже хотіла побачити Кріса в цей момент. Якби не він, то без струсу мозку не обійшлося б. Кріс був неначе моїм ангелом-рятівником і це вже далеко не вперше.

     Проте його тут уже не було. Стан ейфорії від того, що побачу Кріса, миттю минув і я скривилася від болю.

-    Нога….- прохрипіла я, не в змозі щось сказати. Жар охопив усе тіло, а біль був просто нестерпним.

     Знайомий лікар, якого одразу ж покликала Кейт, прибіг та щось вколов. Мене миттю охопила якесь полегшення і я заснула. Мабуть, цього разу все було в рази серйозніше, бо лише за кілька днів, змогла остаточно прийти до тями.

     Мені розповідали, що я постійно марила, у мене не спадала висока температура. А сама пам’ятаю лише нечасті моменти, коли приходив Кріс, сідав поруч і стурбовано дивився, шепочучи щось сам до себе. Мабуть, він винив у цьому всьому далеко не того скаженого музиканта.

     Я хотіла тоді піднятися, сказати, що зі мною все добре, щоб він не хвилювався. Але сил бракувало навіть на те, щоб повністю розплющити очі.

                                                                ***

     Минуло декілька днів. Жар повністю спав і я змогла навіть піднятися та сісти на ліжку. Погляд сковзнув по знайомій білій палаті, у якій, хоч це не дивно, пробула значно більше часу, ніж у гуртожитку. За вікном була темрява, лише самотній ліхтар освічував невеличкий скверик поблизу лікарні.

     Оскільки я була на першому поверсі, мені чудово було видно все подвір’я. Зелене листя вже потроху починало жовкнути. Якраз у цей момент один самотній листочок поволі опускався до лавки, на якій сидів хтось у доволі знайомому худі.

     Я придивилася уважніше, але освітлення було надто слабке для того, щоб бачити гарно на такій відстані. Проте ця людина немов відчула, що хтось спостерігає за ним та підняв голову й подивився просто на мене.

     На мить я завмерла, радісна думка про те, що він побачив, що зі мною вже все добре, запанувала над усіма іншими. Але Кріс лише кинув тужливий погляд, схопив рюкзак, що лежав поруч на лавці та пішов геть. Мабуть, він і не зміг би мене побачити через спеціальне скло лікарні, але ж так хотілося дізнатися, що це не так.

     Зітхнувши, відкинулася знову на подушки. Рука випадково зачепила спеціальну кнопку виклику й за хвилину сюди забіг знайомий сивочолий лікар, разом з медсестрою.

-    Нарешті ти отямилася, дитинко. Ми не знали, що робити. Випадок був доволі незвичним,- усміхнувся він мені, а в його очах було видно щиру турботу та хвилювання.

-    Вже все добре,- заспокоїла його я.- А, що власне трапилося зі мною?

-    Ми самі не зовсім зрозуміли. Під час вивиху стопи, ми її вправили на місце, але там було подвійне зміщення і щось пішло не так. Найкращі лікарі досі з’ясовують у чому проблема, але вже точно можемо сказати, що все буде добре. У вас немає перелому, але ми вирішили зафіксувати ногу так, щоб бути впевненими, що нічого не станеться.

     Ще після першого речення я майже не слухала його. На мене немов напала сонливість, звуки все тяжче доходили до мене і зовсім скоро я остаточно заснула.

     Мені ніколи не снилися якісь вічні сни або щось типу того, але все здавалося настільки реальним, наче відбувалося насправді або ж мало статися.

     Сон був доволі дивним. Кріс тихенько прошмигнув до моєї кімнати та підійшов до ліжка. Довго-довго він дивився на мене, зі смутком в очах, а потім поволі нахилився і……..