Розділ 38

-    Але як таке взагалі можливо? Чому я навіть не підозрювала про те, що мене всиновили?- запитала я, хвилин через десять.

-    Давай розповім все по початку,- промовив тато і я зручніше вмостилася на дивані, приготувавшись уважно слухати.

     Він почав ще здалеку, майже з самого раннього дитинства. Виявилося, що тато виріс на невеличкій фермі поблизу Байрота. Його життя було не з простих. Змалку він доглядав за худобою та допомагав батькам по господарству, але сама ферма була невеличкою й майже не приносила прибутків.

     Чим старшими вони з Фрідріхом ставали, тим все сутужніше було жити, на їжу заледве вистачало. Тоді у хлопців з’явилася висока мрія – вирватися з цієї ферми та стати знаменитими.

     Домінік(так звати мого тата), цілими днями бродив лугами й нічого не міг придумати такого, що б могло зробити його знаменитим. А от Фрідріха вже давно нахвалювали батьки за його чудовий голос. От якось він і вирішив поїхати у сам Берлін й стати відомим музикантом.

     Батьки повірили у свого сина й віддали йому все, що в них було, щоб він зміг не турбуватися про житло й харчі, а одразу займатися музикою. Але минуло два роки й про нього не було ні слуху ні духу.

     Старші Штільмцблауни, не могли знайти собі місця, хвилюючись за старшого сина. Вони намагалися не показувати цього, але Домінік розумів їх. Він і сам все частіше думав, як там його брат.

     Якось він не витримав й повідомив батькам, що вирушає на пошуки Фрідріха.

***************************************************************************************************************************

Домінік (спогади або розповідь про минуле)

***************************************************************************************************************************

     Я не знав куди йти та де шукати брата, від грошей батьків відмовився. Розумів, що голодуватиму, але не зміг забрати останнє, що в них залишилося.

     Довелося взяти лише велосипед, щоб дістатися до Берліна. На скільки я знав, навіть їхати туди потрібно було двадцять чотири години, тож обійтися без транспорту не міг. А грошей на автобус просто не було.

     Дорога була дуже довгою та складною. Замість запланованих двадцяти чотирьох годин, довелося витратити півтора тижня. Я намагався їхати постійно, але голод покидався все частіше й доводилося з’їжджати до лісу, у пошуках ягід та чогось поживного. Просто попросити людей дати трохи хліба, не дозволяла гордість. Я не збирався опускатися до рівня жебрака.

     Голод дошкуляв з кожним днем все більше, але, коли до Берліна вже було кілометрів з десять, я звик до нього. Було невелике виснаження, проте якщо працюєш на фермі, то це для тебе звична справа.

     Нарешті я приїхав до столиці. Тут було просто неймовірно. Я лише раз вибирався до Байрота, але він був нічим у порівнянні з Берліном. Мені так сподобалося це місце, що незчувся, як затанцював. В цей момент на моєму обличчі відобразилося стільки емоцій: я і плакав, і сміявся, сум мимоволі застилав моє обличчя, при згадці про батьків, а потім, раптом, приходила радість через те, що розумів – скоро  зможу побачити брата.

     Люди скупчилися навколо мене та з захопленням спостерігали мій танок. Ніхто не подумав, що я божевільний, бо навколо взагалі не було музики. Навколо стояла тиша, а коли спинився, почувся шквал аплодисментів.

-    Доброго дня. Мене звати Квентін Амброуз. Ми можемо поговорити? Обіцяю, не займу надто багато часу,- промовив доволі молодий чоловік, у стильному, але пошарпаному костюмі.

-    Доброго. З радістю. Все одно не маю чого робити,- щиро посміхнувся й ступив крок на зустріч майбутньому.