Розділ 67

-    Але я не хотіла приходити сюди,- почала я заперечно махати руками.- Це сталося випадково. До сьогодні я навіть не знала про цю кімнату.

-    Та не панікуй ти так. Я знаю. Просто мій тато геть зациклився на тобі. Все говорить, що це якийсь підступ, абощо,- посміхалася Мелі.- До речі, тебе вже чекають надворі. Багато хто хоче з тобою познайомитися. Ходімо?

-    Так,- посміхнулася у відповідь, намагаючись відігнати напад паніки.- Ти будеш поруч?

-    Обіцяю.

     Вже за п’ять хвилин ми дружньо вийшли з будинку. Увага всіх миттю була прикута до нас. З декількох сторін люди почали наближатися, явно намагаючись поговорити. Я на секунду завмерла, але зрозуміла, що боятися практично немає чого.

     І це й справді було так. За годину ми з Амелією встигли поспілкуватися з приблизно двадцятьма людьми, прийняти декілька дуже цінних подарунків, які не наважувалися залишитися на спеціальному столі, щоб вони не загубилися.

     Ніхто й не думав ставити незручних запитань. Майже всі з зацікавленням слухали смішні історії з мого дитинства, згадували кумедні ситуації зі свого життя.

     Одним словом, було таке відчуття, наче я спілкуюся з давніми знайомими, Й мені, хоч як це дивно, було дуже комфортно ходити по подвір’ю, повністю набитому людьми та ловити зацікавлені погляди присутніх.

     Раптом я побачила Ендрю й залишився Мелі розмовляти з містером й місіс Краменц, пішла до нього.

-    Не сподівалася тебе тут побачити.

-    Ти що, не рада мені?

-    Навпаки. Просто я сама не знала про цю вечірку й думала, що тебе ніхто не запросить.

-    На те вона й вечірка-сюрприз, щоб про неї не знати,- посміхнувся Ендрю.- Ну як ти тут? Звикла до нового життя?

-    Чесно кажучи, не думала, що колись таке скажу, але так. Мені надзвичайно подобається нове життя, публічність. Але, звісно, лише в міру, така як зараз.

-    Всі рано чи пізно звикають, псуються…- промимрив Ендрю.

-    Що ти сказав?

-    Н-нічого.

-    Я точно чула твої слова, не заперечуй. Ти що, хочеш сказати, що я зіпсувалася?

-    А хіба ні? Пригадай своє життя за той час, що ти приїхала сюди. Ти зіпсувала репутацію свого тата, посварилася з найкращою подругою, заважаєш всім знайомим жити нормальним життям. А ще хочеш, щоб всі, як один, прислуговували принцесці.

-    Ти…- прошипіла до Ендрю.

-    Що я? Це ж через тебе книга Кейт взагалі знецінилася літературними критиками. Весь світ вважає, що її взагалі потрібно прибрати з книгарень, бо вона не заслуговує на життя. А ще та руйнівна стаття…

-    Звідки ти знаєш про статтю?

-    Бо я й написав її,- зухвало кинув Ендрю і його обличчя осяяла переможна посмішка.

-    Та як ти посмів? Чому?

-    З тієї ж причини, що зробив ті фото на узбережжі. Я хочу зіпсувати твою репутацію, знищити тебе. Таким як ти, хто стають знаменитими завдяки родичам, не місце серед тих, хто заслужили на це чесною працею.

     Я просто не витримувала. В словах Ендрю була правда й не зрозуміти цього було просто неможливо. Але стояти й слухати образи, що так і продовжували литися з його брехливих уст, я просто не могла.

     Розвернувшись, покрокувала геть, але Ендрю, здається, не хотів зупинятися. Він підбіг і схопив мене за руку, продовжуючи словесно поливати брудом.

-    Відпусти!- викрикнула я, але йому було байдуже. Він навіть почав сильніше здавлювати зап’ястя, залишаючи синці.

     Я розвернулася, благально поглянувши на натовп і сподіваючись, що хтось допоможе, але всі стояли, втупившись у свої телефони.

     Вона сказала відпусти,- пролунав чийсь незнайомий голос.