РОЗДІЛ 2 "Під краплинами дощу"

Я боюсь  ворухнутись,   я боюсь видихнути власні емоції, які розривають душу, розривають серце, холодять кров у венах.  Євген першим приходить  до тями. Розвернувшись до скла, він загадково потирає  підборіддя і нарешті прокашлюється.

— Мабуть, поїдемо,  — ніяково говорить. —  Спишемо   все на стрес. Тобі сьогодні добре дісталося.

—  Вибач,  —  кажу. —  Мені дійсно незручно за виниклу ситуацію, та, повір, я можу відшкодувати збитки.

—  Ти занадто юна, аби кидатися подібними фразами.  Добре подумай перед тим, як пропонувати мені подібне. Я ж можу погодитись. Якщо  ти  не  виконаєш  обіцянку, я як зразковий бізнесмен, вимагатиму неустойку, і тобі доведеться запропонувати щось замість грошей.

— Ти мене недооцінюєш.  Я звикла виконувати свої слова.  Тому   не кидай мене, будь ласка, у фарбу.

—  А ти смілива, —  загадково відповідає новий знайомий. — Список ліків не забулася?

—  Ні,  на жаль, — важко видихаю, —  останнім часом мій дідусь зовсім здав. Я добре знаю всі його препарати, що і коли давати.

—  Покладемось за твій здоровий глузд,  —  немов жартує,  немов  говорить серйозно Євген. Він втискає  педаль  газу  й  автівка  плавно   виїжджає   на  проїзну частину.  Рухаємось  помалу,   заважають величезні  краплини,  як  нещадно  тарабанять  по склі.   Євген  забиває   в  пошук  найближчу  аптеку,  приємний  жіночий  голос  озвучує  дорогу  і  ми  під  монотонні  керування  дістаємось  пункту  призначення.

Як  тільки  машина  зупиняється,  я  миттю  вискакую   під крижаний  дощ. Наче  боюсь,  що  мене  вхоплять  за  руку  та  зупинять. 

 У  закладі   сонний  фармацевт  ошелешено дивиться  на кров  на  моєму  чолі. Я й  забула  про  необхідність  хоча б  стерти   брудні  патьоки. 

— Ось  антисептик,  ватні  диски,  — стурбовано  говорить  хлопчина,  підставляючи  під  скло  медикаменти. — Можливо,  дзеркало  надати. 

— Дякую,  — щиро відповідаю.  — Та окрім  цього,  мені    потрібно  ще  добру  торбину  ліків,  — і  озвучую  повний  перелік. 

Та коли  діло  доходить  до  розрахунку, я  з  жалем  усвідомлюю:  картка,  гаманець,  мобільний   телефон   залишились в  «Славіку»,  і згідно   плана  Солохова   прямують  на   ремонт.   Подумки  виголошую   прикре слівце. 

— Вибачте,  я  не  можу  розрахуватися.

Фармацевт  стенає  плечима.  На  жаль,  «на  хрестик» ніхто  не  дасть ліки.  Залишається  лише  один варіант — мій  водій. Виходжу  геть,  та,  зіщулившись  під   небесною водою,   обережно стукаю  у вікно  дверцят.  Перед тим    окидаю поглядом пошкоджений  бампер, і  серце стискається  від    незручності.   Його машина  також  гарненько   зім’ята  і  потребує  реставрування. 

— Соромно  просити,  але  б  не зміг  позичити  трохи грошей?   Свої  забула в  машині. 

— Присідай,  не мокни,  — говорить  замість відповіді.  Приємно,  що чоловік  сам розв’язує мої  проблеми.  Я  без вагань  обходжу  транспортний  засіб і  завалююсь  у теплий,  затишний  салон.    Сидіння під  мокрим  одягом  нещадно  псується  і  я  взагалі  ніяковію.  Мабуть,  такий   красивий  чоловік  подумає  про  мене  лише  одне:  ходяче  стихійне  лихо. 

Проводжаю  поглядом масивну  фігуру.  Новий  знайомий  — власник    високого  зросту,  вузького  таза  та  широких  плечей. Сорочка,  заправлена  у  штани  під  дощем   надійно  облягає треноване  тіло.   Фантазія  малює   рельєфні  м’язи,   рівнесенькі  кубики  пресу…

— У мене  дійсно  стрес!  — вигукую  до себе  й  відкидаюсь  на спинку  крісла.  Не  вистачало  роздивлятись іншого чоловіка  за  мить  до власного  весілля.  Прикриваю  очі,  намагаюсь зосередитись  на  Олексієві,  на  дідусеві,  на  події,  що відбулась   кілька  хвилин  тому. Проте  вперто кошусь  на  центральні  двері  аптеки. Коли він вийде?   Нетерпіння  пробуджує у мені  маленьку  вередливу  дівчинку, яка  хоче  спробувати  шоколадну  цукерку  перед самісіньким  обідом. 

Ось    Євген  розвертається,  по  дорозі  передивляється  вміст  пакета. На його  обличчі   не  розпізнати  емоцій, не  прочитати  думок.  Серйозний, зібраний,  завжди  готовий   приймати     безкомпромісні   рішення.  На фоні  похмурої  погоди, ночі,  пережитої  неприємної події  він    сповнений  таємничості,  є недосяжним…

Присівши поруч,     секунду  зависає  на  моєму  чолі. 

— Я   рану  оброблю.  Вибач,   одразу  не зметикував. Зізнаюсь  чесно,ти  трішки  вибила мене    з колії.

Чоловік  дістає  невеличку  баночку,   ватні   диски,  швидко  змочує їх. Запах спирту   нещадно  перебуває  аромат  чоловічих парфумів. Важкий  мускус  полишає  легені, і  я  вже сумую за його   нотками. 

— Обернись  до мене, — голос Євгена  звучить  владно і в  той  самий час  хрипло.  Проникає  під  шкіру,  карбується у  пам’яті.  Мов   заворожена  розвертаюсь  на  клич.  Його  рука  зависає у  повітрі, а темні  очі  застигають у  моїх. — Потерпи  трішки,  — додає  майже  пошепки.  І  обережно торкається ватою  розсічення.  Неприємно  щемить,  тому  морщу ніс. 

— З дитинства  не  люблю  процедуру  дезінфікування  ран.

— Була  бешкетнице?

— Швидше  розсіяною. Могла задивитись  на синє небо, і перечепитись  об  невеличкий  камінець.  Крім  того,  велосипед — моя любов.