Порцелянові крила

РОЗДІЛ 3 "Нова розвага"

— Тільки не хвилюйся.

Мої слова діють магнетично. Дідусь одразу висуває голову з кухні.

— Нато,   що з тобою?  —  за долю секунди він опиняється поруч, пальцями проводить по руках, переконуючись у цілісності кісток.

— Невеличка подія,  —  кажу, — але все позаду. Ось ліки,  —  і кладу на етажерку пакунок з придбаними медикаментами.  Однак він не зважає на пігулки.  Вицвілі очі продовжують недовірливо дивитись у моєму напрямку.  

— Я вимагаю, щоб розповіла правду. Ти потрапила в аварію?

 Мені соромно зізнатися,  та  обличчя,  як речовий доказ, підтверджує його найгірші здогади.

— Євген обіцяв все полагодити, машина буде як нова. Її вже відправили в  автомайстерню. 

Дідусь робить глибокий вдих, хватається рукою на серце.  Я одразу допомагаю йому присісти.  Він важко дихає,   обличчя стає блідим. 

— Я  швидку викличу,  —  кидайся у пошуках мобільного телефону. Мій залишився у машині,  дідусевий  теж знайти  не  вдається.  З розпачу руки починають дрібно тремтіти.

—  Наталочко,  — гомонить дід,   — ліпше попити холодної води  принеси.  Зараз все минеться. Скажи, хто такий Євген?

— Власник іншої автівки, —  сумно вимовляю та, подавши воду, присідаю поруч.  Не хочеш розповідати? —  першим порушує тишу дідусь.

— А  що казати?   У мене телефон задзвенів,  я вирішила підняти слухавку, бо думала, що турбує тато.  Дорога була слизькою, машину понесло, і   я не справилась з керуванням.  На щастя, ніхто не постраждав.  А Євген виявився толерантним та спокійним,  наразі  домовився  про ремонт  нашого Славіка  й  доправив  його в майстерню.  Вибач  мені, будь ласка.  Я  не думала,  що станеться  подібне.

— Просто у  тебе  мало досвіду  керування.   Запишешся  на курси  екстремального  водіння. 

— Добре,  але ти  пообіцяй  швидше  поправитись.   Може приляжеш? 

Останнє  питання  пройняте   нотками  турботи.  Я  вже  забула  про   чоловіка,  який  чекає  під  стінами  будинку,  про  необхідність  хоч  в  дзеркало  глянути  на  власну  рану.   

—  Не  хвилюйся,  серденько. Твій  дід  ще ого!     Болячкам  мене не здолати.  До речі,  цей  Євген    залишив  свої контакти? 

— Ми  домовились,  що як  тільки  тобі стане  ліпше,  я  вийду  і  ми  поспілкуємось. Все-таки  є  теми  для  обговорення. Подія  обійшлась  без виклику   поліцейських  та  медиків. 

— Іди  зараз. Зі мною  нічого  не станеться,  —  шершава  долоня   лягає  на мій  лікоть  і  близька  серцю  людина  усміхається  кутиками вуст  у  знак  того,  що з ним дійсно все  буде  добре. 

— Ні, я  ще  посиджу.    Я  повинна  переконатись  у твоїй  безпеці. 

Зі мною  даремно  сперечатись. Хоч  у серці  неприємно ниє,  а  душу  розривають  двоякі  почуття,  я  реагую  на ситуацію  тверезим  розумом:  залишаюсь,  поки  дідусь  не  засне. 

 Мабуть,  проходить  хвилин тридцять,  поки  починають  діяти  таблетки і  його  дихання  перетворюється  у  рівне  та спокійне. Тепер з чистою совістю  та  легкістю   на  серці  я  можу  вийти   до Євгена.  Поклавши  на  тумбу  його мобільний  телефон,  пошуки  якого  також  зайняли   купу  часу, я  обережно  прикриваю  двері  й  вислизаю  у  темряву  ночі.  За  подіями  зовсім  забула  про мокрий, брудний   одяг.  Так і  йду  в   ньому  до сірого  позашляховика, що гордо примостився  під  центральними  дверима. 

Обережно  беру  за  ручку  пасажирських  дверцят. Зачинено. Доводиться  посукати  й  розбудити  власника  дорогої автівки.  

Солохов  показується  із   салону  заспаним   та   втомленим. Він  безцеремонно  прочиняє дверцята  із  середини, махає  рукою  забиратись  на сидіння.   При  цьому   смачно  позіхає  й   потирає  перенісся. 

— Як  твій  дідусь? 

— Олександр  заснув.   Наказував  вийти  раніше  до тебе,  але  я  боялась  залишити  самого.  Вибач за  тривале  очікування. 

— Дрібниці. Я  встиг  переспати  втому,  тож  готовий  до нових    звершень,  — чоловік змовницьки  підморгує  та одразу  прокручує ключ  запалювання. Не встигаю зойкнути,  як   спрацьовує  центральний  замок  блокування,  й  металевий кінь зривається  з місця. Від  несподіванки  втискаюсь спиною  в   сидіння, а  рукою  хапаюсь  за  ремінь  безпеки. Серце  у  грудях  робить тривожне   сальто,  підстрибуючи  до самісінького  горла. З ким я  зв’язалась?  Куди мене  везуть?  Яким  чином  змусять  розраховуватись  за  ремонт   машин?  О,   небо!  Ілюзія  про  вихованого,  толерантного   чоловіка  розбивається  на    дрібні  фрагменти. 

—   Що відбувається?  — пищу із  свого кутка.  У відповідь  на мене  дивляться  чорні   очі.  У них  розпізнаю  нотки  веселощів, які  зовсім  не  розділяю. 

— Поглянь  на  спідометр,  —  промовляє  повчальним тоном.  Колись  моя  класна керівничка   вичитувала  учнів  у  подібному  дусі.  —  Скільки  показує? Правильно,  сто  двадцять кілометрів  на  годину.    А скільки  кінських  сил  під  моїм  капотом?  Не знаєш?  У  два  рази  більше,  ніж  у  твого  «Славіка». А  тим  паче   твоя  машина  на  момент  дорожньо-транспортної   пригоди  неслась  по слизькому  покриттю з аналогічною  швидкістю.  Уяви:  дощ, «Славута» і  шалених  сто  двадцять. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше