РОЗДІЛ 6 "Обмеження простору"

Будинок  зустрічає  шаленим спокоєм, у  тиші  якого   серцебиття  звучить  особливо виразно.   Зі  збитим  диханням  мчу  до сходових  маршів,  далі — курс  у свою  кімнату  на  третьому  поверсі.  

— Далеко  зібралась? — звучить  у спину   несподіване  питання  від   мами. Завмерши  на  першій  сходинці,   озираюсь. 

Із суворим  виразом обличчя  ненька  виходить  з  вітальні. Як  завжди  бездоганна,  як  завжди стримана  та зверхня. Сьогодні на  ній   світло-жовта  сукня  до підлоги,  височенна  зачіска, поверх якої   не вистачає корони.  Погляд, сповнений  гордині,  зверхності  наказує  спустити та  підійти   ближче.

— Привіт, — несміливо відповідаю. Не знаю, що чекати від мами.

— Замість того, щоб вештатись містом,  зайнялася б приготування до весілля.  Деякі гості ображаються, що їх забули,  не  включили в список запрошених і надіслали листівку.

 Я ошелешено кліпаю очима.

— Якщо не помиляюся, з нашої сторони ти займалася  процесом оповіщення знайомих про подію.

— Ти забула далеких родичів свого нареченого У нього є тітка, дядько. Навіть двоюрідний брат.  Цим людям також необхідно надіслати листи.

— Я нікого з них не знаю. Чому повинна запрошувати гостей Олексія?

— Тому що ти Мазовецька. І зовсім скоро станеш дружиною спадкоємця величезної імперії. Якби ти не займалась  дурницями, а більше приділяв уваги майбутньому чоловікові, тим краще орієнтувалася, і не робила глибоких прорахунків. Наприклад коли востаннє ти зустрічалась з Гамзатовим-молодшим?

— В  Олексія вчора була парубоцька вечірка, —  викручуюся на ходу. Я не люблю почуття провини,  особливо коли його викликає в мені ненька.

—  Прекрасно,  —  спалахує цікавістю матуся. Маєш прекрасну нагоду з'явитися в будинку  хлопця. Так би мовити,  проконтролюєш його самопочуття.

Обурення різко підступає до горла. Мама,  звикнувши  мною керувати, не втрачає нагоди обернути ситуацією на власний манір. Я вважаю  поїздку до Олексія неприпустимою.

— Ні,  бо виключно його правом є відпочивати чи   займатися серйозними справами перед святкуванням.

—  Наївна маленька дівчинка, — фиркає мама. — Чоловікові потрібна увага. Увага систематична, самовіддана, невичерпна. За відсутності жіночого тепла його натура любить звернути вліво.  А повір мені, донечко,  бути  третьою чи мати третю у сім'ї неможливо. Рано чи пізно постає вибір, і він не завжди буде зроблений на твою користь.

Намагаюсь пропустити пекучі  слова  повз вуха. Натомість вона продовжує  добивати:

— Я  домовилась  з  мамою  Олексія, у нас  сьогодні   спільна   зустріч в  ресторані  на  Вишневі.  Оговоримо  деякі  організаційні  аспекти. Ваша  з  нареченим  присутність   обов’язкова.

— Навряд він  зможе адекватно     слухати,  — скептично   хитаю  головою.  — Боюсь, навіть   Маргарита   Андріївна  не змусить своє чадо   виглядати  належним чином  перед  твоїми  очима. 

Та моя  відповідь зовсім  не  бентежить  маму.  Навпаки,  вона    сіяє задоволеною усмішкою, наче  я  сповістила  найприємнішу  звістку.

— У такому разі  купи ліки  й  навідайся до  хлопця сама. Будь-яка  закохана  і  турботлива  наречена  зробила  б так  на  твоєму місці. 

Чомусь  на  язиці  вертиться,  що зовсім  я  не  закохана,  що  не  маю  найменшого  бажання бачити  похмілля   хлопця,  з яким   змушена  з радістю  стати  на  весільний  рушник.  У мене  ж  інші  плани. І  Олексій  зі  своєю  мамою у них  не  дуже вписуються. 

— Нато, не  розчаровуй,  — вловивши  вагання,  знову супить брови  мама.   — Приведи  себе  до ладу,  обери  гарненьку сукню і  гайда  до Гамзатових.  І  слова  «ні» я  не  хочу  чути.   Про  ваше весілля  домовлено  з  пелюшок,  тож  не сподівайся в  останній  момент  перекреслити  наші  наміри.

— І  в  думках  не  було,  — з  люттю в  голосі  відповідаю. Злість  на неньку    не  вдається  приховати,  і  я  вкотре   натикаюсь  на  її  розлючений  погляд. 

Щодуху  кидаюсь  у свою  кімнату,  розташовану  під   самісіньким  дахом  та  з  краєвидом  на  місто,  що  маячить  сизою  пеленою багатоповерхівок      до  лінії  горизонту.    Я  люблю  своє  гніздечко,    бо  до нього  не  добираються  руки  батьків.  Бардак,  отже — бардак. Чисто? Це я  мала натхнення  прибирати. 

Окидаю  поглядом   рідні  квадратні  метри.   Дорого,  стильно,   і  зовсім  не так, як  у  дідуся. Відчуття  наче  із  Землі  потрапила  на  Марс, де кардинально  інше  розкішне  життя. 

Першою справою  забираюсь під   душ. Прохолодна вода  швидко  змиває  залишки спеки після таксі, проте  залишає   думки  про  маму,  про Євгена,   про  його візит  до нас.  Стільки  питань, що  голова  йде  обертом.

 А  вийшовши  з ванної   натикаюсь  на  черговий   сюрприз.   Татко,  всівшись  у  моє  улюблене  глибоке  крісло,  ніжного  рожевого  відтінку,   детально  вивчає  стан свого  мобільного  телефону. Зосереджений,   злий. Схоже,   ранкова  екзекуція  продовжується.  На  мить  застигаю  на його  правильних  рисах  обличчя,  на  довгому,  з  маленькою  горбинкою,  носі,  на   пофарбованих сивиною скронях.  Батько   в  ділових  штанах,  світлій  сорочці  з  коротким  рукавом. Сьогодні  без  улюбленого  аксесуара  —   краватки.  На  думку  спадає,  що  він  не  планує  їхати в  офіс,  а  залишиться   вдома. Пора  якомога  швидше  тікати  геть.