РОЗДІЛ 7 "Під куполом"

Зариваюсь  носом  в  букет.   Він  маленький,  але   квіти  рідкісні  й  надзвичайно ароматні. 

— Вони  пасують  до  сукні,  — стиха  говорить Євген,  ледь  чутно торкнувшись  носом  мого волосся.   Його  непрямі  натяки  турбують    фантазію,  змушують  мозок  малювати   барвисті  картини  і  просити  продовження. Зрадницьке  серце  все  більше і  більше переповнюється  почуттями до чоловіка, який  раптово увірвався  у   сіру  буденність,  нещадно  розбивши  її. 

Хвилину стою  із  заплющеними очима. Насолоджуюсь  відчуттям,  коли навколо  нас  шум, гам  світу, а  ми  наче  удвох  посеред  безлюдної  пустелі.   Відкривши  повіки,   натикаюсь  на своє зображення   у  темних,  лукавих  глибинах,   котрі  навіть  святу  душу  здатні  загубити  у  пристрасному  гріху. 

Мимоволі  шумно  ковтаю  гіркоту  й  продираю горло. 

— Дякую.  Ти перший  чоловік, який  подарував  мені  букет, — чесно  зізнаюсь,   бо квіти  від  батьків  та  дідуся  не рахуються.   У  наших  з  Олексієм  стосунках  романтики   повний  нуль,  хлопець  жодного разу  не  приніс  квіти.  На  святкуванні  пам’ятних  днів подарунки  завжди   надходили  з  рук  його  батьків. 

— Здивувала,  — кривить  губи.  —  Я  думав,  красивих  дівчат  закидають  квітами і  плюшевими  ведмедиками.  Обіцяю виправити  ситуацію. 

Я   залишаю  пропозицію  без  підтримки. А  що може сказати   без  п’яти  хвилин  одружена  жінка?

  Ми  обходимо виставковий  зал.   Затримуємось  біля  експонатів,  і   про кожнісінького Солохов  щось  знає.  Його  голос  приємно слухати,  головне — цікаво.  Тільки  мене  мучить інше — його зустріч  з  Віктором.

— Тобі  сумно?  — запитує  співрозмовник,  відриваючи  від  нав’язливих  думок. 

— Ти  знайомий  з  моїм  батьком, — починаю повільно.  — Розкажи мені  щось  про  себе,   бо я  нічого  не  знаю. 

— Я водій   машини,  яку  ти  нещадно  побила  червоненьким  «Славіком», і який,  до  речі,  завтра   заберемо  з  ремонту. Принаймні  майстер  пообіцяв. 

— Дякую!   — радісно посміхаюсь.  — Дідусь  буде  неймовірно  радий. 

— А  ти?  Я  ж  для  тебе старався, — ошелешує  зізнанням. Я  на  мить  задумуюсь.  

— Обережніше  зі словами,  а  то  я  прийму  їх  за  флірт,  — різко  підводжу  очі  на  смугле, вродливе  обличчя.  Мені  доводиться  закинути  голову,   щоб   подивитись  йому  у вічі.   Мій маленький  зріст   як  зажди  ставить у  незручне   становище.

Євген   підводить  руку  до мого  підборіддя,  сильні  чоловічі  пальці   обхоплюють   шкіру,  надійно фіксують,  змушують  застигнути в   передчутті.   Дихання — рване  та  гаряче — переплітається  в  один  клубок,  що ось-ось  вибухне над   нами.

— Я вчора  запитав, чи віриш  ти у  кохання  з  першого  погляду? 

М’яка  хрипота  в його  голосі відбивається  мурахами  по  шкірі. Спиною  пробігає  морозець, і  я  заворожено    дивлюсь  в  чорну  далечінь  очей навпроти.

— Я  не  знаю,  — вуста  ледь ворушаться  під  проникливим  поглядом. Ноги  не тримають,  вони  наповнені  ватою,  я  сама  перебуваю  у стані  невагомості. 

Великим  пальцем  чоловік  захоплює  кутик моїх вуст,  легесенько  натискує  і  з  задоволення   спостерігає  видих. Якби  зараз  поцілував,  я  б  без   вагань  відповіла.  І  байдуже  на  громадське  місце, і   байдуже на  майбутнє  весілля. 

— Я  знаю  місце,  де нам  ніхто не заважатиме,  — зухвала  пропозиція  Солохова  таранить  мозок  гострим  мечем. Тобто, у  його   розумінні  я  готова  віддатися  просто  зараз? Відвезе у  готель?  Запропонує  швиденько  все зробити у  його   машині?  Чи    банально  поведе у  туалет?  Від  останньої  думки  назовні  виповзають  зрадницькі  сльози.

Натомість  мій  співрозмовник  тягне  мене   за  руку    під купол,  біля  якого   вишикувалась  чималенька  черга  бажаючих  відчути  себе  у відкритому  космосі.  Блискавка  за  нами  зачиняється   і  ми  опиняємось  сам  на сам  у  наметі.  З освітлення  — проєктор.

— Сідай  зручніше  на килимок,  — змовницьки  говорить  він,  на  що  безвільно  погоджуюсь.  Опускаюсь  на  підлогу,  озираюсь. Вочевидь, інструктор  більше  нікого  не  пустить  на сеанс, який  триватиме  виключно  для  двох.  А  Євген романтик  і  вміє  здивувати  дівчину.  Його  знаки  уваги  приємною  хвилею відзиваються  у  серці, втихомирюючи  хвилювання,  підозри.   

Трішки  повозившись  з  пристроєм, він  опускається  поруч  та загортає мене  у  свої  обійми.   

Спершу    у  нижній частині  купола  з’являється  величезне небесне світило. Сонце  повільно  сходить,  пробиваючи  темряву   космосу  яскравим  світлом  і  даруючи  всесвіту  нове  життя.  Озвучення   прекрасне і  гармонійно  доповнює картину  перебування  у   невагомості,   у   площині,  де   повністю  вільний,  де  земна  буденність  немає  жодного значення,  і  не  потрібно  думати  про наступний  день.  Коли  на   зміну   яскравим  барвам  приходить   темна  пляма  — чорна  діра,  яка затягує  у  свої  тенета   все,  що рухається,  я  мимоволі   притулююсь  міцніше  до  чоловічих  грудей.   Дивитись,  слухати цікаво… Мабуть…

Якоїсь  миті  я  повністю  перемикаюсь  на  довгі  пальці,  що  вимальовують  невидимі  узори  по спині. Складається  враження,  ніби у  мене  виростають крила,  а  чоловік    уміло  допомагає їм   прорізатись.  Як в  янгола, який  прилетів  з  невідомого чужого світу  і  доволі  довго  перебував  у  невіданні  хто  він і  що   він.   Євген  торкається  кінчиком  носа  моєї  шиї,  плавно  переходить  у лінію  волосся.  Чоловік  наказує  озирнутись.  І я  хочу  це  зробити,  бо  знаю,  що  наткнусь  на  його звабливі,  повні  вуста.