Порцелянові крила

РОЗДІЛ 8"Втеча"

Обманювати  не красиво. Принаймні  дітей  так  вчать  в  дитинстві. Та коли  вони  виростають,  то  переступають   заповідь.  Інколи  без  крихти  жалю чи співчуття. 

Я підходжу  до  білого  позашляховика, у якому  мирно  дрімає  і  нічого  не  підозрює  про  мої  походеньки  дядько  Толя.  Йду  і   намагаюсь  не  озиратись.  Лише  спиною відчуваю   погляд  темних очей,  що проводжають  мене   від  виходу  з торгового  центру.    Ми  хочемо  сьогоднішній  день  провести  разом.  І  це  надає  мені  впевненості,   окриляє,  штовхає  на швидкі  рішення. 

Я  вже знаю,  що говоритиму. Мені  вдалось  переконати  Солохова   вчинити саме  так,  тож  водій   не повинен підвести. На кону  стоїть  занадто    багато.  Я  ризикую  всім,  зокрема  своїм   майбутнім. 

Він  дивиться мені у спину.

Усередині  бунтує  свобода,  жага  до волі,  бажання  самостійно  обирати.  Зі  всіх  сил  стримуюсь,  щоб  не  розвернутись у зворотному напрямку,  щоб  не  усміхнутись   Євгену.

Машина  закрита.  Я  стукаю у  скло  водійських  дверцят. Дядько Толя  швидко  прочиняє їх  та   заспано  потирає  перенісся. 

—Ти вже,  Наталко?  Як виставка?  — він  поспішає  вийти  із   салону  та  допомогти  мені  присісти. 

— Я  хочу  поїхати  в басейн. Це  можливо? 

— Як  такої заборони на  твоє  пересування  не    існує.  Але на  четверту  запланований    ресторан,  куди  я  просто  зобов’язаний  тебе  доправити. 

Я  киваю  головою.   Половина справи  зроблена. Серце  з шаленою  швидкістю  б’є  об  груди  і  я  подумки  змушую  себе  заспокоїтись.  Анатолій  не повинен нічого  запідозрити, інакше  моя  мрія приречена   на крах. 

Розмістившись  на  передньому сидінні,  ретельно  оглядаю  стоянку.  Євгена  не  видно, його  машини  також.  Можливо,  вже  поїхав?  Ми домовились,  що зустрінемось  в спортивному комплексі  на  Ягідній.  Заклад  закритий, його відвідувачі  — власники  платинових  карток  та спеціальних  перепусток   з  абонементом.  Тобто  лише певне  коло  людей  може відпочити   там  у  будь-який  час  доби  якомога  далі  від  допитливих  очей. 

Я  жодного  разу  не  була  в  «Олімпі»,  та  наразі  у  моїй сумочці  лежить  персональний  дозвіл  на вхід,  який   надав  Євген.   Про  решту   чоловік сказав  не  хвилюватись,  і  я  вірю йому.

— Хочеш  навчитись  плавати?  —  добирається  до правди   водій.  Він говорить  невимушено,  без  жодного  прихованого  підтексту.

— Сподіваюсь,   після  одруження ми з Олексієм  поїдемо  у весільну  подорож.  Соромно  буде   виглядати кумедною  в очах  нареченого  через  відсутність  навичок  плавання. 

— Якщо  кохає,  сам  навчить. І  зробить  це  з радістю. Впевнений,  даремно   нервуєш. 

Я  знизую  плечима,  мовляв, рішення  прийняла  і  не  хочу   відступати. Решту   дороги  вислуховую  настанови,  як  правильно  триматися  на  воді, як  важливо  довіритись  інструктору,  як  небезпечно  ігнорувати  заходи  особистої  безпеки.   

Наприкінці,  зупинившись  під  білосніжною  будівлею   з красномовною  вивіскою та  зображенням  атлета,  Анатолій   вагається  у  доцільності  та  безпечності  мого  задуму. 

— Послухаю,  Наталочко. Я  піду  з  тобою.  Серце  не  на місці  відпускати  тебе. 

— От  ви умієте  підтримати,  — вдавано  дорікаю.  — Заклад  найкращий  у  місті,   у  ньому  працюють високо  кваліфіковані   робітники.   Все  буде гаразд.

«Тільки  відпусти», — кричить свідомість. 

Кілька хвилин  чоловік вагається,  переступає  з  ноги  на  ногу, кидає  побічні   погляди  на споруду. Одна його частина  кричить  відпусти,  інша  відчуває  підставу,   яку  я  приготувала. 

— Добре,  але  о четвертій  — ресторан. 

— Якщо  зателефонують  батьки,  сміливо  повідомляйте  про  моє  місце  знаходження.

— Я  розумію складність твоїх стосунків  з  батьками,  але  не  підставляй, будь ласка.  Мені край потрібна  робота,  тим  паче  я  звик  до вашої  сім’ї. 

Нічого не  залишається, як кивнути  головою.  Соромно,  прикро…  мені  не  пізно відмовитись.  Але…

Я  хочу ковтка   щастя, справжнього  шаленства  перед  відчайдушним стрибком  в  невідомість. 

По   картці  у середину комплексу пропускають  без  жодних  проблем  чи  зайвих  питань.  Вродлива  дівчина  у  спортивних  шортах  та  барвистому  топі  проводить коротеньку  екскурсію.   Мені  пропонують  переодягальню,  кілька  нових купальників  на  вибір,  змінне взуття  та  рушник.  Мабуть,  ціни   достойні,  адже сервіс  на вищому  рівні. 

Далі  вона  показує  два  басейни,   пропонує  послуги інструктора.   Вибір  останнього  по каталозі. Від  міцних,  тренованих  тіл  і  білосніжних усмішок   молодих хлопців,  що  сіяють   горами  оголених  м’язів   із  фотографій,  голова йде  обертом.  Я  зумисне  тягну час. Купатись  не  збираюсь,  бо  чекаю Євгена.

— Дякуємо,  але  обійдемось  без  інструктора,  — за спиною  звучить  голос   Солохова,   а  його  рука впевнено  закриває   брошури.  —

— Євгене    Михайловичу,  — зойкає   адміністраторка. — Я  не  знала,  вибачте. 

— Таїсо,  у  разі   чого  ти її в  очі  не  бачила.  Зрозуміла? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше