РОЗДІЛ 9 "Правда"

Мить розуміння приходить ближче до вечора.  Накрившись ковдрою під самісіньке підборіддя, боязко скручуюся в клубок. Мені потрібно їхати додому. Телефон, мабуть, гарячий, або взагалі розрядився. Я залишила його у своїй машині й  у  комплекс пішла без гаджета. Уявляю, що тато робить дяді Толі.

 Двері у кімнату тихенько прочиняються, впускаючи   моє  персональне  божевілля,  перед яким  вдавати сон безглуздо.

—   Я знаю, що ти не спиш,  — говорить він,   присідаючи на край постелі. —  Ти шкодуєш?

Його рука бережно торкається мого волосся, заправляє пасмо за вухо, подушечки пальців проводять невидиму лінію по щоці.

—  Дуже боліло? —  турботливо дає.  Я соромлюсь, бо червона пляма як доказ залишається на білому простирадлі.

—   Я боюсь, — чесно  зізнаюсь. 

—   Зі мною тобі нічого боятися,  —  говорить він, забираючись на ліжко та  огортаючи мене своїми обійми. —  Нато, мені здається, моя  дівчинка  щось приховує.

—  Не вигадуй,  — якомога  впевнено  відповідаю,  тамуючи хвилю страху. — У мене проблеми вдома.

—  Я  не знав,  вибач.  Коли ми зустрінемось знову?

Переводжу  сумний погляд на вікно, за яким причаїлися підступна ніч, і важко видихаю. Мені  не  відомо,  що чекає на  мене з хвилини на хвилину. Я навіть уявити боюсь реакцію на заяву, котру збираюсь оголосити батькам.

 Обертаюсь до чоловіка. Спокійний, ніжний безтурботний. Він  — тихе небо,  і я маленька дівчинка, яка стала жінкою.

—  Я можу  чимось допомогти?

—  Я повинна сама розібратись, розумієш?

—  Ти занадто тендітна, щоб звалювати на свої плечі такий тягар.  Мабуть, тільки на  першому курсі ВНЗ  навчаєшся? Пішла  по батькових стопах? 

—  Не захотіла. У мене кардинально інше  життя. Я — мрійниця, яка дивиться на світ крізь рожеві окуляри, і   найцікавіше — знімати їх  не  має  жодного наміру.

—  Я відвезу тебе додому, але буду радий, якщо погодишся  залишитися.

—   Пам'ятаєш, ти назвав мене блискавкою? А вона —явище, яке швидко виникає і ще швидше зникає. Ось і мені пора зникати.

—   Наталко,   недовго тобі  з радарів точно не пропасти.   Я вже не хочу, щоб ти йшла.

—  І я не хочу, на жаль, —  важко вимовляю  та підводжусь  з  ліжка.   

Квартира в Солохова  простора,  складається з двох поверхів. Місця вдосталь, щоб помістити сім'ю з кількома дітьми за домашніми улюбленцями. Але в цьому  холодному палаці самотності він проживає одинаком.  Мінімум маленьких дрібничок,  мінімум  речей,  житло виглядає  не  обжитим.   Вочевидь,  справді  нещодавно повернувся в місто.

Хоча, яка  мені різниця у   правдивості  його  слів?   Час   назад не повернути, мене не змінити,  й  рішення  моє,  що  збираюсь  озвучити  в  рідних  стінах,  не  перекреслити.   У ванній  кімнаті  приводжу  себе  до ладу,   одягаю  сукню  та  виходжу у передпокій,  де на мене  очікує в джинсах,  з  оголеним торсом  Євген.   На вигляд  маленький хлопчик, у якого відібрали улюблену  іграшку. 

—   Я викликав тобі таксі. Дозволь,  хоч  до  дверей  провести. 

З його   сторони люб'язно.  Я коротко  дякую  й  ховаюсь  у   темряві  ночі.  Ні  поцілунку,  ні  пристрасного  погляду    я  не  дарую  на  прощання.  Наші стосунки  відходять  на   другий  план,  бо втрачають  будь-яке  значення   у порівнянні  з  бурею,  що ось-ось  вибухне  над моєю  головою.    

Додому  потрапляю ближче до півночі. До того часу дорогою встигаю вмитись сльозами, приготуватися до найгіршого варіанту, а ще зібрати силу волі в кулак, щоб не відступити від задуманого. Охоронець, запримітивши мене на порозі КПП,  сповіщає  батькові про мій приїзд. Тому, коли заходжу в будинок,  покоївка одразу проводить в його кабінет.  Я різко  переступаю  поріг і  потрапляю в  кімнату,  наповнену  приглушеною  темрявою,  де з освітлення  лише  настільна лампа.   Татко, розкинувшись  у  глибокому кріслі, бездумно вертить напівпорожню склянку  бренді.  Бренді — його улюблений напій. Він завжди говорить, що найкращий подарунок для Мазовецького — пляшка колекційна напою.

Мама   у цю пору спить. Тим краще,  бо,  можливо,   мені вдасться   переконати татка. 

—  Привіт, —  кажу, підійшовши до столу.  Пальцями вибиваю невідому мелодію по його поверхні.

—  Нічого не хочеш мені сказати?  — напруженим  тоном  запитує близька серцю людина.

—   Хочу і впевнена, що ти зрозумієш мене, підтримуєш, бо попри все любиш свою єдину доньку.

—  Початок  мені вже не подобається,  —  саркастично хмикає він та одним махом висушує алкоголь.

—  Я  не вийду заміж за Гамзатова,  — випалюю на видиху. Зима посеред   гарячого літа викликала б менше здивування, ніж кинуті зопалу слова. Кілька хвилин тато ошелешено кліпає очима, потім підводиться, ставить руки поверх столу, і верещить на весь поверх:

—   Повтори, мала негіднице! Що ти вирішила зробити? Ти віддаєш звіт своїм словам?

Для мене дороги назад немає,  я  можу рухатись тільки  вперед до перемоги,  не  здаватись.   У  найвідповідальніший  момент мимоволі обтягую поли сукні, після чого щеплюють руки у замок. Так і стоїмо  з батьком один навпроти одного. Дві скелі — нездоланні, непереможні,  не підступні, і зовсім протилежні.