РОЗДІЛ 10 "Заручниця"

Мої  пошуки  марні. Татко  надійно сховав  мобільний  телефон, можливо,  забрав  із собою.  З  розпачем  на  серці я  повертаюсь  у  свою спальню  та   одразу  бреду  у  суміжну  ванну  кімнату. Теплі струмені  води  омивають  тіло,  приховуючи  сліди  мого сьогоднішнього вчинку.  Я втомилась. До  божевілля  втомилась  та  хочу  спокою. 

У  ліжко  дістаюсь  у  напівсонному стані. І  варто  торкнутись  подушки, як  сон  надійно сковує  повіки. 

 Вночі  переслідують  кошмари.   Спочатку  сниться   татко,  який  погрожує  всіма карами пекла,  потім   на  арену  виходять  батьки  Олексія  й  також  засуджують мене  за  необдуманий крок. 

Проте я  зовсім  не шкодую,  що подарувала  свою  цноту Солохову. Ні  краплинки,  ні  секунди.   Я  зробила  так, як веліло  серце. 

Ранок  зустрічає    слабким  болем   та  ломотою в тілі.   Кожнісінький  м’яз  на  ногах  дає  про себе  знати.  На додаток голова  розривається  від  пережитого  напередодні стресу. 

Автоматично   підводжусь,  підходжу до вікна та   відслонюю  гардини,  щоб впустити  в  нічну  темряву  перше  сонячне проміння. Місто  давно  прокинулось. Хоч   знаходиться  воно далеко  від  нашого  житлового  сектору,  проте  до вух  долітає  гам  багатолюдних,  перенавантажених  автомобілями,  вулиць.

Шкода, я  не маю  можливості   зателефонувати  Євгену,  розпитати  про  його сни,  поділитись  розповіддю  про  неймовірний  краєвид  за моїм  вікном. Чоловік,  мабуть,  набирав  мене чи  надсилав  картинки  з  побажаннями покійної  ночі.   Я  б   багато чого  віддала,  аби краєчком  ока  на них поглянути,  аби  знову  почути  тихий  тембр його  голосу.  На щастя,  перед тим як  залишити  мобільний  за  пасажирським  сидінням, я  вимкнула  пристрій  і  ніхто з рідних не  дізнається про  мою  таємницю. 

Окидаю поглядом кімнату й зачіпляюсь за аркуш паперу на столі. Похапцем беру тонкий папір пальцями. Дрібні букви розпливаються перед очима. Мозок вражає нова реальність: це мій розпорядок дня на сьогодні. Найбільше привертає увагу вечірній захід, який передбачає святкування дня народження таткового знайомого. Чергове блазнювання на публіку, коли змушений брехати про все, починаючи з настрою і закінчуючи фінансовим становищем. Я іронічно посміхаюсь та кидаю папір на поверхню. На душі виграють всі бурі світу. Знову падаю на ліжко, зариваюсь в подушку.

У двері тихенько стукають та на порозі несміливо показується фігура покоївки.

—  Вас батько чекає на сніданок. Просив без запізнень,  — писнувши, зникає в коридорі. Я не встигаю відповісти, що не маю найменшого бажання бачити сімейство у зборі, що вони противні мені, що дихати один повітрям вище моїх сил.

Ігнорую наказ.  До обіду знаходжусь в спальні. Прокрутивши  замок, повністю абстрагуюсь з цього місця. Фантазії малюють яскраві картини за участю Солохова. Мої мрії несуться далеко вперед. Проведений разом час я згадуватиму до останнього подиху як найприємнішу мить у житті. Розбурхана уява показує нас щасливими, радісними, і вірить, що обов'язково зустрінемось. Ні, ми повинні ще раз побачитись, адже доля «Славіка» не вирішена.

У двері знову стукають, після чого без вагань натискають на ручку.

—  Нато, відчини, будь ласка.

Від несподіванки зіскакую на ноги. Ого! Схоже татко залучив важку артилерію, бо простір повниться голосом дідуся. Йому не можу не відкрити. Мене зустрічають стурбованим виразом обличчя і непідробленою тривогою в очах.

—  Нато, з тобою все гаразд?—  запитує, обіймаючи поглядом. —  Хоч ти поясни, що відбувається. Я нічого не розумію. Твоя мама подзвонила і сказала, що протягом дня ти вешталась не знати де, що втекла від охорони і взагалі весілля під загрозою зриву.

—  Привіт, — розчаровано відповідаю. — Я думала, ти на моїй стороні. Виявляється помилялась.

Відходжу  в  глиб кімнати й обіймаю себе руками. Не зважаючи на спеку, холодно до дрижаків. Мене наче трусить із середини. Я не вірю, що найближча людина також зрадила.

—  Що ти, Наталочко! Я завжди прийму будь-яку твою позицію. І в той самий час я хочу бути об’єктивним. Я чекаю пояснення.

 Видихаю, і, продовжуючи дивитись в далечінь, відповідаю:

—  Я сказала їм, що відмовляюсь виходити заміж за Олексія.— Дідусь прокашлюється.  — Батько обурився і наказав сидіти  під сімома замками. Тепер я, мов  принцеса, зачаклована злим чарівником у високій вежі.  Дідусю, любий мій, я не кохаю Олексія, я не зможу бути з ним, я  зів’яну,   перегорю.  Будь ласка, поговори з моїми батьками. Мама повинна дослухатися до тебе.

Він присідає у крісло,  підпирає  ціпком підборіддя.   У його очах майорить  сум.

—   Боюсь, мене ніхто не послухає. Твій батько занадто радикальний у своїх рішеннях. Він не з тих людей, котрі  змінюють думку. Але я спробую. Нічого не обіцяю, на жаль. А ти,  Наталко, припини плакати, зберися з думками, і якщо хочеш здобути перемогу, витри сльози й  обдумай план, як всіх перехитрити.  Можливо, вигадаєш, як зробити так, щоб наречений сам відмовився від ідеї фіктивного шлюбу.

—  У мене опускаються руки,  — чесно зізнаюся. Ридання  попри бажання  втримати їх в собі, вириваються назовні гарячим потоками солоної води. – Я не думаю, що тато і мама погодяться.

—   Не хвилюйся, дитино,  —  підбадьорливо підморгує дідусь,  —  прорвемося. Я нікому не дозволю тебе кривди,  в тому   числі рідним батькам.

—   Я знаю людину, яка погодиться допомогти,  —  кидаюся до його ніг. —  Євген Солохов. Потрібно якось з ним зв'язатися.