Порцелянові крила

РОЗДІЛ 11"Розчарування"

У   будинку ніде яблуку впасти. Від яскравих суконь  елегантних  дам  та блиску  дорогоцінних діамантів прикрас  мерехтить  в  очах.  Ми  перетинаємо  хол  та  направляємось  на  внутрішній  двір,  де  все  прикрашено  живими  квітами  й  проходить  вечірка.   Захід   світський,  вочевидь,   день  народження  у  поважного чина,  який перебуває за крок  до  пенсійного віку.  Шампанське  ллється    рікою,  для  гостей  грає  симфонічний  квартет  з  чотирьох  заміряних  дівчат. Загалом,  у  повітрі  витає  атмосфера   грошей,  достатку,  влади  та  свята.  

Я   чемно  слідую  за  батьками,   потрібно — киваю  головою. Начепити  на  обличчя  маску  веселості  складно,  бо в  душі  вирує ураган  недовіри  та  образи  на  рідних.  Прикро, коли вдома   не розуміють,  коли  ставлять  рамки,  з яких  несила  вирватись  і  несила  прийняти. 

—    Наталю,  ти  не прийшла  на похорон,  — щипає  за  бік  та  знову  наголошує  мама.  Ось  їй  сяйва і   спокою  не   позичати. Мило усміхаючись  до  присутніх, вона  з  королівською  поставою  пливе  поміж  гостей. 

—  Я   вип’ю  шампанського,  — натомість  відповідаю. 

—  Не переборщи,  ти  межи поважних людей  знаходишся,  —  летить  слідом  докір. Я  тільки   картинно  закатую очі,  бо спиртне — не моя  стихія,  і  я  не  зловживаю  ним. А  пропозиція  стосовно    ігристого  напою — привід  втекти  від  набридливої  опіки.  

Полишивши  неньку,  ховаюсь  у  затінку    декоративного  дерева, під яким  розміщено  імпровізовану  барну  стійку.   Хлопчина у   формі  бармена  вправно  переливає  із посудини в  посудину  різноманітні   суміші,   готуючи  для  гостей  коктейлі.    Вгледівши мене, він  змовницьки  підморгує  та  без зайвих слів  подає    келих  з  двошаровим  напоєм,  прикрашеним  червоною вишенькою.     Смакота  так  і  проситься   її   спробувати.     Я  роблю ковток,  солодко  і   гірко  водночас. Все  одно,  що мої  стосунки  з   Євгеном. Хоча,  про  що я ?   Які  відносини? Ми  чужі,  й  отримавши  своє,  чоловік  не  згадує  про  маленьку  дівчинку. 

Осушивши  до дна,  прощу  повторити.

—  Поганий  день?  — цікавиться  незнайомець,  віртуозно  прокручуючи  маленьку  колбу  в  пальцях.  — Зараз стане  легше,   почекай. 

—  Ні,   пригости  ще  одним,  будь  ласка.    Боюсь,  і  другого  виявиться  замало. 

Хлопець  хмикає  та  одним  рухом  наповнює  чергову  порцію.  

Алкоголь  обпікає  горло. Цього  разу  не так  солодко,  але  приємно.  Повільно  тіло  розслабляється,  а   чорно-білий  світ  довкола  не видається  настільки  награним.     Виникає  бажання   ще посмакувати  витвором  вправних  рук  бармена.   Я  вагаюсь  чи  варто. 

—  Наливай! — шпурляю  по стійці   порожній  келих,  який   блискавично  летить  у  його  напрямку. У  відповідь  той  заперечно  хитає  головою,  мовляв,  досить. 

Проте  мою  спраглу  до свободи душу  не  зупинити.    Алкоголь  є    шляхом  до  звільнення   мозку  від  прикрої  реальності.   Не  дочекавшись   нового смаколика,  відправляюсь  у  протилежний  кінець   майданчика,    де   око  вабить  чудернацька  інсталяція  з  келихів  ігристого  шампанського. 

Один,  другий…

Здається,  тепер  дихається  вільніше.  І  навіть  рум’янець  прикрашає  бліде,   умите  слізьми  обличчя. 

Взявши  до рук  третього  по рахунку,   повільно відпиваю  золотистої  рідини  та  окидаю  поглядом  гостей.   Можна  і  з  Матросовою  поспілкуватись.    Лише  б  знайти яскраву  блондинку  серед чисельних  запрошених. 

 Он мама  з  татком   весело гомонять  з  іменинником,  он  батьків  діловий  партнер   прямує  до  невеличкої компанії,  а  он  і  моя  колишня  і  майже   теперішня  подруга. Леська  — ефектна  дівчина   у   блакитній, кольору  весняного  неба, сукні  та  височезних  білих  босоніжках,  метушливо  озирається  довкола,  наче  в  очікуванні  сенсації,  свідком   якої  мріє  стати  найпершою.   Я  неквапом   підходжу,  при цьому  прихопивши  шампанського   для  знайомої.

—  О,  я  була  певна,  що Мазовецькі  не  пропустять  сьогоднішнього  дійства,  —   щиро  зізнається  вона,   не відмовляючись  від  келиха. 

—  Батьки  витягли,  я  б   ліпше  залишилась вдома,  — чесно зізнаюсь,    зробивши глибокий ковток. 

—      Сонце, схоже   тоді  достатньо  спиртного,  — стурбовано дивиться.  — Ти  ж  не з тих,  хто  вміє  побешкетувати.  Невже настільки  кепські  справи? Не  поділишся  з  подругою? 

Я  неохоче  стенаю  плечима,  мовляв, нічим  хвалитися.   Леся  продовжує  засипати  питаннями,   вона  потребує  чіткої  відповіді. 

—  Знімаєш стрес  перед  одруженням? 

—  Можна  і  так сказати.

—  Сьогодні  ти, вчора  — Олексій,  — на останній  фразі дівчина  запинається, проте  звістка  про  походеньки  мого  нареченого    чіпляє  вуха. Ймовірно, якби   я  планувала  виходити  за  хлопця  заміж,  то б вчепилась в  горлянку,  звідки  вона  знає. А так — мені  байдуже.  Я лише  кидаю в  її  напрямку  насторожений  погляд і  не  більше. 

—  Які  новини чути в  місті?  — змінюю  тему.   Подумки  я  згоряю від  бажання  поставити   пряме питання стосовно Солохова.  Однак  внутрішнє  передчуття  забороняє  йти  на відвертість. 

—  Новин  багато.  Найголовніша  — у  спортивно-розважального  комплексу  «Олімпія» змінився  власник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше