РОЗДІЛ 12 "Можливі варіанти"

Ранок починається зі стуку у двері. Важко відриваю голову від подушки, кошусь у напрямку звуку, що б'є по скронях голосніше ковальського молота. Доводиться підвестись та прокрутити замок. На порозі застою стурбовану маму, у руках вона тримає мобільний телефон. Мій.

—  Маєш гарний  вигляд, нічого сказати,  – з докором вимовляє та проходить всередину, зачепився мене плечем. По собі ненька залишає довгий шлейф важких парфумів, від запаху яких до горла підступає блювотний рефлекс. Я заледве стримуюсь, аби не вибігти у ванну кімнату. Після вчорашнього алкоголю голова йде обертом, а кожнісінький м'яз ниє, наче пробігла добрячий кілометраж. Не звертаючи жодної уваги на маму, плентаюсь до ліжка, завалююсь на постіль та накриваюся ковдрою.

«Мене немає ні для кого»,  — вертиться на язику. Краєм вуха чую, як вона шарпає за гардини, пускаючи світло та свіже повітря.

—  Запах нестерпний, — мабуть,  у цю мить вона смішно морщить носа. — Невже так повинна поводитись дев’ятнадцятирічна дівчина, яка виховується у нормальній сім'ї, яка має достаток, друзів, усі блага, про котрі можна тільки мріяти?

Під ковдрою я заходжусь  істеричним сміхом. Її слова викликають щире невдоволення.

—Ви ніколи не розуміли мене, — кидаю зопалу. —  Навіть дивуюсь, як маленькою не віддали у дитячий будинок чужим людям на виховання.

Мама люто реагує  і пронизує пильним поглядом.

—  Не вдячна,  —  зривається на крик. — Ми з татом ледве зуміли пояснити причину втечі зі святкування єдиної доньки. Подумати боюсь, яке враження склалося про Мазовецьких в очах наших спільних знайомих,  — вона картино закачує очі до стелі,  продовжує: —  Добре, хоч Олексія та його мами не було.

На останніх словах  вона  осікається.  Зависає  надривна  тиша.   По моїх щоках рясно спадають сльози, сльози зневіри, сльози розпачу, сльози, викликані вічною брехнею у моїй сім'ї. Реальність жорстока,  та її потрібно прийняти, бо батьки не мали найменшого бажання скасовувати весілля, а поява дідуся, моя з ним розмова,  — порожні обіцянки,   тимчасове замилування очей, щоб переконати мене з'явитися на дні народженні старого, такого потрібного батькові, чиновника.

—   Я ніколи не вийду заміж за Олексія,  —   виривається з глибини, горло хрипить, тремтіння пробиває тіло. Я на межі нервового зриву. Мій стан неабияк хвилює маму, тому що кидається в коридор і гукає на допомогу покоївку. Через деякий час приїжджає лікар і мені щось колють. Я повільно провалююсь в транс. Наче контролюю думки, наче можу пошевелити руками й ногами, але свідомість далека та плутана.

Ближче до обіду ставлять крапельницю. І виключно після дії препаратів мені полегшено видихаю. Тому, коли охоронець супроводжує в кабінет батька, я майже тверезо мислю. Без запрошення завалюсь в приміщення, де пахне книгами, алкоголем, сигарами.  

Тато дивиться з-під лоба.  Розмістившись в кріслі, він  за поганою звичкою вертить у руках склянку бренді.

На ці квадратні метри просто так не потрапити, завжди для того має бути причина. Маленькою, я до дрижаків боялася опинитися перед обличчям батьках за провину, не важливо серйозну чи пов'язану з дитячими пустощами. Ось і зараз дитячий страх виповзає назовні холодними щупальцями.

 — Присідай, —  керує він, вказавши склянкою  на  шкіряний  диван  навпроти. Я  вже  знаю:  розмова відбуватиметься  довго.

Краєм  ока  ловлю   свій  мобільний  телефон,  який  лежить  на  столі. Екран  чорний,  можливо, пристрій  ніхто  не вмикав. Принаймні,  мені  хочеться  у  це вірити,  адже    у  контактах  та  повідомленнях  збережено  номер  Солохова. Від  згадки  про останнього  стає гірко. 

—  Я  не вийду   заміж  за  Олексія.  Натомість  згідна  поступити  на  економічний  факультет  та   продовжити твою  справу, —   випалюю  на  одному  подиху. На перший  погляд, хороший   варіант викликає  у  батька  хвилю  реготу.   Він  аж  закашлюється  та  протирає сльозинки  на   очах.

—  Насмішила. Очолить вона  бізнес!  А  чим  керувати, якщо я  з дня  на  день потраплю  у списки  боржників?   І  замість університету  ти   матимеш  прекрасну  можливість  відправитись  на  пошуки  роботи. 

—  Тобі  зовсім  мене  не  шкода? 

—  Я  не розумію.   Ви  ж наче  з  Олексієм  подобаєтесь  один  одному. Що  за  несподівані  повороти?   Мама  припустила,  що в  тебе  з’явився інший  чоловік.  Це правда?

Я  мовчки  потуплюю погляд.  Не правда  і  не  брехня. Істина  — я  хочу  свободи       і  якомога   далі  від  рідні. 

—  Ось  і  добре,  — тато  робить   власні  висновки,  відпиває  спиртного  та  відкидається  на спинку  крісла.   Мої  протести  йому  не цікаві,   більше того — не мають  найменшого  вагомого  значення,   адже всі  рішення   давно  прийнятті. 

—  Татку,  я  не  кохаю Олексія,  —  знаходжу  у собі  сили  вимовити правду. Остання надія  розбивається  об його  кам’яне   обличчя.  Даремно.  Сова сказані  даремно.

—  Наші  юристи  підготують  шлюбний  договір,  де розпишуть  ваші стосунки  до  найменших  дрібниць.  Наталю,    мені  край  потрібні  родинні  зв’язки  з Гамзатовими.  Я  не  дозволю  тобі  зруйнувати  наше  майбутнє.

—  Я  задихнусь  поруч  з  Олексієм,   висохну, — по  щоках  знову  біжать  солоні  доріжки. 

—  Не край серце!