Порцелянові крила

РОЗДІЛ 14 "Євген"

 — Вони  відмовили  у  зустрічі.  Запропонували  поспілкуватись  із  заступником  покійного  пана  Мозовецького.  Я,  звісно,  коректно    промовчала. 

Я  звужую  очі  та  потираю  підборіддя.   Отже, Ната  не  хоче  моєї  руки  допомоги.  Я   наївно сподівався,  що навпаки,  зрадіє. 

У кабінеті панує  напівтемрява,  яка  вдало  приховує  риси  обличчя мої  незмінної  і  вірної  помічниці  Анжеліки.  Втупившись  у блокнот,  блондинка   детально  перечитує   текст. Я  вивчаю  її  прямим поглядом. Рідкий  збіг:  любов  до грошей,  витончена   краса  та  гострий  розум.  Скільки  років  ми  знайомі?  З  другого курсу  університету,   куди  ця   левиця  перевелась  з іншого  міста. Хоча,  те місто  також було  для  мене  чужим. Холодним  і  не рідним,  куди  переїхала  мама  з  черговим  моїм  вітчимом.  З  вісімнадцяти  років  матуся  шукала  легкої  долі,  справжнього  кохання  і  тягала  мене світами  слідом  за собою.  Моє дитинство — постійні  переїзди,  нові  друзі  та  школи.    Але у  тому  місті  ми  затримались  на   довгих  вісім  років.  Після   вишу  я   подався  у  бізнес   і  з часом  спіймав  жар-птицю  за  хвіст.  Здавалось,  осівся,  відкинув  кочовий  спосіб  життя.  І ненька  втихомирилась.  Та    горе  підкралось  непомітно. Важка  хвороба  забрала  у   мене  найріднішу  людину    і  знову  погнала   у  світи,  змушуючи  душу  шукати  іншого  пристановиська.  Тому  я повернувся  у місце,  де народився. Анжеліку  перетягнув  із  собою. Дівчина  зручний  варіант —  помічниця і  коли  потрібно,  підіграє  на  публіку,  аби я  не ставав  черговим  об’єктом  жіночих   зазіхань. Я  не  люблю  загалу,  бо  моє   друге  я  — самотність і  бажання  спокою. 

Однак  життя  вміє  підносити  непланові  подарунки. Чому  подарунки?  Бо  зустріч   з  Наталею вважаю  сюрпризом,  який  докорінно  перевернув    сіру  буденність.  Дівчинка-блискавка,  яскрава,  красива  і  така  залежна  від  батьків. 

Коли  вперше  її  побачив — розгублену  та  налякану  у  побитій  машині  — усередині  єство  покрилось  приємним  теплом.    Захотілось  захистити,  вберегти,  сховати  у  своєму  барлогу   та  щодня  шептати  ніжності,  відточувати  подібно скульптору  грані її  бажань. 

Спочатку   вона  відкрилась  і  довірилась.   Я  був  щасливим,  що став  її   першим  чоловіком.  Нехай  стосунки  почались раптово  і  не очікувано  для   обох,  але невидимі  нитки  симпатії  надійно  приковували    до чорноволосої  німфи.  Після  нашої  ночі  я  дав  їй  час  прийти в себе. Розумів,  що поспішив,  тому  залишив  право  вибору. Не настоював,  не   телефонував,  не  шукав  зустрічі. 

А  потім  почув,  що  не потрібний,  що  я  помилка  у її  житті. 

Згадка  про  останню  розмову   обливає  душу  кислотою.

Хоч  пройшло три  тижні,  але  досі  пече  у  грудях. 

Я не слідкував  за  життям   Мазовецької. Принципово  не цікавився  особистим,   хоч мав  і  маю  для  цього  всі   спектри  можливостей.  Проте смерть  Віктора   внесли свої  корективи. Я  чесно  намагався  видворити   образ  дівчини  з голови,   пробував  вирвати  з серця, та за  першої звістки  про  її проблеми  кинувся  на  допомогу. 

Принаймні  спробував  та отримав  чергового  ляпаса. 

— Дівчиною  опікується  Гамзатов.   Тож  у  неї сильна  підтримка  за  плечима  і  його  хороша   ділова  репутація. 

— З якого  дива   він   надає  підтримку?  — щиро  дивуюсь.  Погане  передчуття  здавлює  горло,  і  я  подаюсь  вперед. 

— Його син  незабаром  одружиться   з  Наталею. Майже  родичі,  так  би мовити. 

Почуте  важко  прийняти.  Застигаю  німим  поглядом  на  помічниці,  яка   своєю  чергою  дивиться  великими  круглими  очима,  мовляв,  я  повний   дурень,   який   не  живе   місцевими  новинами. 

Мимоволі  відтягую комір   сорочки. Пташка, яку  прагнув  забути   й    спіймати  водночас,   зараз  далека  як  ніколи.  Анжеліка   галантно  підводиться, кидає  коротке  прощання й  залишає мене  наодинці.  Мабуть,  зараз вона  відправиться  в  черговий   закритий  клуб для  любителів  специфічних  втіх. Наївна,  думає  ніхто  не  знає  про її секрет.   Мабуть,  всі  людина  наївні  у   своїх таємницях. 

І  ось я тільки-но  видав  зопалу  свою  прив’язаність  до  Наталі  Мазовецької.

Відкидаюсь  на крісло та   берусь  до пошуків  мережевих новин  про  майбутню  грандіозну  подію.  Злість підступає  до горла,  коли  бачу  усміхнене  обличчя  щасливого  нареченого.   Молодий,  гарячий,  значно  молодший за мене.  Дино,  що  інтернет не  світиться  їхніми  спільними  фотографіями.   Я  витрачаю  добрих  хвилин  тридцять,  але  не  знаходжу  молодять  разом.   І  цей  факт  не  проходить  повз  мою уважність. Отже,  щось  не так. 

Кидаю  погляд  на  годинник,  який  показує  майже   десяту  вечора.  У  цю  пору  дорослі  дівчатка  не сплять,  тож  набираюсь  нахабності  й  вирішую  навідатись  до Нати  з  пізнім  візитом.

Дурість. Необдумана  юнацька  дурість, викликана  нотками ревнощів  у серці.   Все-таки  образ   Олексія   Гамзатова  не  йде  з голови.    Хлопця  просто  так  не  залишу,    вже завтра   попрошу  Анжеліку  покопатися  у  його  минулому.   Занадто правильною  виглядає  його  буденність   у соціальних  мережах. 

Офіс  полишаю  останнім.   Будівлю    у  кулька  поверхів  я  придбав  відносно  нещодавно,  точніше  тиждень тому. За  цей  короткий проміжок  часу  перевіз  своїх  працівників, набрав  нових  та  запустив  діяльність  на  повну. А компанію назвав  «Олімпія», як   спортивний  клуб,   з якого викрав  Нату.  Символічно і  багатозначно  для  мене. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше