шість.

Мені потрібно взнати більше, я повинна зробити це. Почали гру, то ж я її продовжу. Відкрию для вас себе та справжні сили. Я не безсильна. Він сказав я не зможу, покажу йому, що зроблю усе і навіть більше. Буду вчитися з ними і не забуватиму, що я сама можу більше.

Я вернулась. Йдучи по коридору у зал, я чула, що керівник Віуклі уже не один. Відкривши двері я  майже прокричала.

-я згодна! – почала іти я до чоловіка, який допоможе мені знайти в собі усе, що хочу я.

Коли світло від лампи лягло на двох людей, які стояли в центрі, я помітила там і Майка.

-ох, я рад, що ти прийняла вірне рішення – з щирою усмішкою промовив до мене Стейл Віуклі.

Мій погляд впав на Майка. Ми дивилися один на одного, це був найдовший наш зоровий контакт. Моє серце забилося частіше, я буду бачити його кожен день. Як ж це бісить!

Мене везуть до дому за речима, я буду проживати в університеті і якби я не перечила це не допомогло. Ми їхали в глибокій тишині, тільки звук колес від машини уловлювали мої вуха. Я виглянула у вікно. На дворі ніч. Я обожнюю темноту та нічну атмосферу. Коли спокійно, коли повітря стає легшим, коли проміння сонця не зазирають тобі у зіниці, коли небо наповнене темнотою та зірками. Тому усю наступну дорогу я вдивлялася в красу сьогоднішньої ночі.

Я зайшла в будинок, навіть не роззувши я забігла в кімнату. Мені сказали пришвидшитись. Чемодан впав на підлогу приглушеним грохотом, туди клалося усе, що було мені потрібно, як казав керівник, тільки на чотири місяця. Я підняла його та спустилася сходами на низ. Зазирнувши на кухню я взяла в свої руки пляжку води, не виносимо хочу пити. Закрила за собою, ще досі скрипучі, двері. Достала ключи з сумки та замкнула ними свій будинок. Підійшовши до машини у моїх руках уже не було чемодану, його забрав Майк та положив у багажник. Сіли вдвох в машину та рушили.

-ти не переживай, Віано, впевнений ти знайдеш спільну мову з іншими. – нарешті, заговорив Віуклі – правильно кажу, Майке?

У відповідь юнак тільки похитав голово, в знак згоди, та промичав.  Знову тишина. Їдемо уже протягом години. Я засинала, тому мої очі закрилися. Та, мабуть, сьогодні виспатися не вийде. Автомобіль почав зменшувати швидкість, а під кінець різко загальмував.

-бляха. – ми троє одночасно викрикнули.

-що сталося? – все ще з надією виспатися, запитала я. Відповідь, одразу, я не отримала.

-ройнальти – вони перевіряють усіх хто заїжджає в наш світ. Зараз потрібно бути обережними, адже ти в нас в машині. – відповідь від Майка.

Тобто безкінечний, темний ліс вони називають своїм світом. Цікаво. Чоловік і юнак вийшли з автомобіля, залишивши мене одною. Я чула розмови. Не розібрала слів. Через декілька коротких хвилин вони вернулися. Майк знову сів за кермо, а Віуклі на пасажирне місце. Ми їдемо.

-думаю усе пройшло гладко. – звертався до Майка керівник.

-не думаю.

-так, вона в нас ще не записана, але це новий учень, вони мають зрозуміти.

-тому їду швидше, щоб не наздогнали. – дивлячись в бокові дзеркала автомобіля говорив юнак.

-пізно. – сказала я.

Я побачила ззаду, що за нами їде простий людський автомобіль. Та я відчувала небезпеку, і тільки для себе.

-нам треба звернути. – вже не пропонував, а наказував Майк.

Колеса заскрипіли. Автомобіль повернув на вузьку доріжку у лісі. Руки Майка уміло справлялися з кермом. Права рука, з темним татуюванням, спокійно лежала на передачі. Очі бігали по дзеркалам та дорозі. У нього усе під контролем. Нога на тормозі. Автомобіль гальмує. Перед нами тупик, а точніше дерево.

-прогадали з дорогою. – занервував Віуклі.

-сиди в машині і не виходь, а то ще більше проблем наробиш. – наказав мені Майк.

Вони знову вийшли тільки вдвох. Чую та відчуваю, вони там не одні. Голоси, щось рішається. Сперечаються. Доказують. Вибух… все вийшло з під контроля.