Порушення правил.

тринадцять.

Минув день, а за ним і інші сім. Долоні печуть від сили, яку намагаються втримати кожного разу. Тіло болить від напруги, яку відчуває після кожної практики. Зіниці примружуються із за кожної не досипаної ночі. Думки переплітаються з хвилюванням, що буде дальше. В серці з’являється те, чого не хочу вся я.

Ніч. Місяць, з темного неба вкритого ватними хмарами, заглядає у моє вікно. Білі промені торкаються мого обличчя, але не це розбуджує мене. Мій ніс відчуває гострий запах диму, його створив вогонь, який палає десь.

Я підірвалася з ліжка. Мої босі ноги бігли по холодному ламінату. По дорозі руки заплітали волосся у хвіст та для них це була важка справа, саме зараз вони тремтіли. На плечі лягла чорна тепла кофтина. На ноги взулися кеди. Я вийшла з будинку. Швидким рухом повернула ключі в замковій щілині дверей, нібито, закрила. У темноті поглядом шукаю місце, з якого йде повітря змішане з димом. Знайшла. Сусідній квартал. Ставши на сходи, з висоти, визначила точне місце. Побігла туди. Не одну мене потривожив запах. Люди збігалися навколо, палаючого яскравим вогнем, будинку. Мабуть, усі вже вибігли, адже бачила літню жінку у сльозах, яка обіймала свого чоловіка, а біля нього стоїть перелякана дівчинка, міцно тримає в руках білого плюшевого медведика. Замітила знайоме обличчя в натовпі.

-Мідді, що тут відбувається? – моє дихання почало відновлюватися.

-хтось підпалив будинок, сім’ї Тіренді.

-хто це такі?

-Майклова сім’я. – слова Мідді, які змінили, в мені, спокій на тривожність.

Мої очі шукають його в натовпі стривожених людей. Немає. Його немає. Він там.

Вогонь палає, ще не погаснув. Це мішало пожежникам, але не мені. Я зірвалася з місця, де простояла декілька секунд, обдумуючи чи варто мені це робити чи ні, відповідь очевидна. Зупиняюся біля накресленого плану будинку, я маю це запам’ятати. Рука хватаються за дверну ручку, яку ще не поглотив вогонь. Марна спроба. У справу іде нога. Двері падають, а в моїх зіницях віддзеркалюється те, що бачу я. Усе палає, кожна кімната, кожний куточок, кожна річ. Поганою ідеєю це було, Віано. Долоні запекли, на всяк випадок, якщо усе буде погано. Знайти його буде справжнім квестом. Тіло почало відчувати жар. Рот закривав мій рукав від кофтини. Очі пекли від кількості диму всередині. Ноги ступали по, уже, чорному ламінату. Я пробиралася крізь вогонь. Прислуховуючись почула звуки, які доходили з кімнати навпроти, якої я стою. Кляті замки. Є. Двері відчинилися.

-Майкле! – прокричала я, надіюся не у пустоту.

У відповідь тишина, як завжди від нього лиш тишина.

Сила допомогла мені. Я освітила кімнату шаром фіолетових променів. Бачу його. Він лежить не притомний. Спирається об ліжко. Я підняла його та зробила так, щоб він спирався на мене. Він ще міг іти, тому вся його вага була на нас двох. Шлях назад став важчим. Зробивши глибокий подих, я націлено зібралася до виходу. Ноги переступали вогняних змій, які так і крутилися та захватували усе. Чим ближче тим важче. Я не бачу, майже, нічого. Надіюся на свою пам’ять, яка мала зберегти в моїй голові план цього будинку. 

Я винесла його звідти, живим.

 

-дякую тобі. Якби не ти, він міг згоріти. – щиро говорив до мене керівник.

-пане Віуклі, хто це зробив? – я витирала обличчя від чорних позначок вогня.

-не відомо. – він знає хто.

-як зараз, Майк?

-він відпочиває у госпіталі, там ж, де була ти.

-можете ще зачекати мене, я відвідаю його. – у мене є важлива розмова для нього.

-я чекатиму тебе у їдальні. – відповів Стейл Віуклі.

Впізнаю двері, але зараз вони відчинені. Всередині він лежить один та не видно по ньому, що тільки що був за крок від смерті.

-вважай, що я відплатила тобі за ту ніч. – почала розмову, знову, я.

-я і не просив.

-не могла ж я покинути напризволяще вмирати такого важливого, а головне розумного учня. – не до жартів зараз та це моя захисна реакція, я хвилююся за нього.

-ти могла постраждати. – нарешті, обернувшись до мне, говорив він.

-як почуваєшся?

-могло бути і гірше.

-це радує. – це дійсно радувало, і все одно, з яким виразом обличчя я це зараз говорю.

-як керівник, нічого передати не хотів мені? – запитав юнак мене.

-ні, а повинен був?

-не думаю. – задумався. – там медсестра є, а то я зголоднів.

-оу звісно, я покличу її. Відпочивай.

Обернулася та направилась до дверей. Видихнула з полегшенням.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше