дев'ятнадцять.

Мало хто може, в певному періоді свого життя, зустрітися з самим собою, з справжнім собою. Багато хто тікає, заперечує, або ж здається без сил. Вони не вірять у те, що показує їм доля, вони не вірять в те, що бачать у відображення люстерка. Адже знаходять у собі не бажані речі-моторошні шпаринки у своєму тілі.

Одразу, як тільки Філа від'їхала, я швидкими кроками направилась до кухні. Зіниці втрачали концентрацію на предметах. Я заставила себе заспокоїтись і  уже через десять секунд мої руки нашпарились у тумбочках. Це саме ці до яких я не доторкувалася з самого першого подиху у цьому будинку. А зараз перевертаю там усе. Очі бігають по предметам та шукають те, що наказав їм мій розум. В одній нічого, в другій також, третя, четверта… залишилася п’ята. Надія згасала, а в голові почали вирувати недоречні думки. Вони згасли за мить.

Вона стоїть навпроти мене. В той час коли моє тіло розляглося на дивані, а очі були прикуті до неї. Яскраві проміння доторкаються до неї та вона їх відштовхує. Навколо тільки темні тіні. Вишукані контору круга, які гончар спершу вимальовував у своїх думках, а потім втілив це в реальність лише легкими рухами рук. Холодний білий колір розфарбував собою усю поверхність статуетки. На ній не було жодних візерунків, тільки одна чорна лінія виднілася посередині. Вона не була ідеально рівною, це дивувало. Її контури не були такими вишуканими, як контури самої посудини. Лінії проведена тремтячими руками, які  страшено не хотіли цього робити.

Саме таку я її бачила у снах, уже двох снах. Відчуття того, що мені потрібно вона, саме вона і саме зараз, не покидало мене ні кожної хвилини. Я маю з нею зв'язок, не знаю, як він утворився, але я відчуваю його. Я не зійшла з розумі. Точно не зійшла, якщо зараз намагаюсь поговорити з предметом. Не зійшла з розуму, бо намагаюсь зробити це подумки…

Думки линули потужним струмом до своєї цілі навпроти мене. Вони розбили її навпіл, в то й час коли на столі вона стояла непорушно. Я опиналася всередині неї, опинилась там подумки.

Я бачу лише сіре приміщення. Не було нічого, що вказувало б на джерело світла в цій кімнаті, навіть вікон не було. Тишина. Здається, вона з’їдає мене зсередини.

Пронизливий біль лунає в мої голові та плавно, але при тому гостро, переходить у все моє тіло. Очі примружуються від не терплячих відчутів. Думки намагаються вислизнути з цього приміщення. Мені не вдається. Я сама себе не випускаю звідси. Навпроти мене з’являється великого розміру люстерко. Уже стомлені від болю очі зазирають у нього. Також кругле, ось тільки набагато моторошніше. Позаду мене починає, щось рухатися. Силует, який готується до нападу. Силует, який відображає небезпеку для мене. Та я, навіть, не поворухнулась. Моє тіло намагалося забути біль, який відчуває. Безмежно болючий біль, який переслідує мене уже тривалий час, а саме зараз він поворухнувся у мені та видав свою справжню сутність. Це великий згусток усіх подій, які завдавали гіркі рани моїй душі. Це те, що я скривала не тільки для всіх, але й для себе самої. Це те, що як гострий кинджал, заходило у мій внутрішній світ по міліметру.  Це те, що дасть мені нові сили, я це знаю. Я це освідомила, коли заді себе, я бачила то й силует. Він не марнував часу, а підходив, повільно підходив. Знав, що я нікуди не дінуся, нікуди не побіжу. Сльози почали утворювати гарячі та прозорі смужки на моїх щоках. Ноги зовсім не тримали мене та я стояла, як камінь. Камінь, у якому б’ється серце, воно б’ється в слабкому темпі.

Я бачу його у люстерку.

Нарешті, я повертаюсь. Нічого. Ні духу. Просто пустота та темнота. Ось, що я бачу. Зіниці звужуються та знову розкривається. Нікого. Голова назад обертається в люстерку і я вже знаю, що побачу там. Так, силует там. І він уже біля мого вуха. Не затремтіла. Не почала нападати. Просто стояла та вдивлялася.

Форма людського тіла. Він увесь в чорних тінях, в чорному тумані. Тіло на пів прозоре, таке нібито його половину вкрали. Руки плавно рухаються, стараючись показати мені дивні візуальні контури речей. Навколо тіла проявляються метелики. Вони літають навколо нього, як додаткова прикраса. Прикраса, яка зачаровує своїм гарячим фіолетовим відтінком. Очі... А очі зовсім маленького розміру, без вій, без життєвого світла в них, вони просто без нічого, просто пусті. Лиш розкидають на світ свій темно карий колір. Губи не в змозі підняти, навіть, свій гострий куточок, не то, що утворити усмішку…

Ось, що я бачу і не бачу одночасно. Ось що я не бачу і ось, що бачить моя душа. Ось, який моторошний вигляд має усе це.

-Віано! Віано! – сильна рука трясла моє праве плаче, а потім приєдналася і друга, яка взялася за ліве. Мене трясли за два плеча намагаючись розбудити з небезпечного сну.

Я глибоко вдихнула повітря, яке надавало смак сильної тривоги.

Я розплющила очі та побачила перед собою спітніле обличчя Майка. Його руки, досі, були на моїх плечах. Хватка послабилася і стала ніжною. У нього тремтять руки. Тремтять у того хто вміло розмахує ними на полі бою. Тремтять ті руки, які здатні одним порухом пальців убити велику кількість людей.

-що сталося? Я зайшов, а ти просто лежала непорушно на дивані.

Після його слів мій погляд впав на стіл. Там не було нічого окрім, склянки води, мабуть, яка призначена для мене.

Вона зникла. А разом з нею усі мої слова, які б могли зараз вириватися з моїх вуст та розповідати усе, що я побачила. Але вони пропали назавжди. Я ніколи не розповім, що я відчула та побачила хвилину тому. Воно назавжди залишиться зі мною у душі, моїх думках. Залишиться усе. Залишиться картина де з моїх вуст лунає гострик крик, а сльози пропікають обличчя. Де я розбиваю кулаком люстерко через, яке побачила саму себе. Побачила справжню себе. Той силует, та тінь-це я. І мені давно бракувало побачити саме це.