Частина 12

Арсен

Четвер

На сніданку «сестрички» не було та й ніхто навіть не згадав про неї… Вони щось знають, чого не знаю я, або ж зараза просто не снідає?

- Амаліє, зачекай! Арсен підвезе тебе до університету. Заодно й домовитеся про фотосесію. – Вигукнув тато, побачивши дівчину в коридорі.

- Ти ж в університет зараз? – Звернувся він до мене.

- Так. – Коротко відповів, оцінивши ініціативу батька.

Я підвівся з-за столу й подякувавши Вероніці за сніданок, пішов до дівчини, яка так і не видала жодного слова.

- Не хочу обтяжувати Арсена, тому я краще дістануся звичним способом. – Крокує з будинку, вперте дівчисько…

Наздоганяю її й промовляю:

- Не варто сердити великого боса! – Це я про свого добренького татуся, якщо що. – До того ж я все одно їду в університет.

Насправді я зовсім не планував його відвідувати, але з появою цієї дівчини я став зразковим студентом, мать твою… Ну майже зразковим. Хі.

- До чого ця тупа ідея з фотосесією? – Дівчина зупинилася перед авто. – Вона взагалі не входить у мої плани й зовсім мені не потрібна!

Тупа ідея? Дівчинко, та ти хоч знаєш, наскільки місяців наперед заброньований мій вільний час? Ти б мала цінити цей шанс, який випав тобі даремно! Чи, можливо, ти думаєш, що я бездара? Слова дівчини мене сильно зачепили й знову замість милості прийшла злість до кобри.

- Ок. – Намагаюся не подати вигляду, що вона мене зачепила. – Зобразити вигляд щасливої сім’ї – було моїм обов’язком, який, як мені здалося, я виконав на відмінно.

- Ах ось у чому справа… - Промовила тихо.

Здається, мої слова зачепили її так само як її зачепили мене.

- А ти дійсно повірила в те, що у тебе риси обличчя, які вирізняються й матимуть гарний вигляд на фото?

Вирішальний вистріл… І навіщо я зараз це говорю, якщо це брехня? Адже я вчора правду говорив, що в неї виразні риси. Вона фотогенічна й з будь-якого ракурсу матиме чудовий вигляд.

- Гарного дня, Арсене! – Образилася… Точно кажу, образилася! Ось же йолоп! Такою своєю поведінкою та різкістю я до неї ніколи не наближуся.

В університеті прийняв рішення спробувати налагодити відносини з Амалією, але капець підкрався непомітно…

- Хей, сестричко! А де моя ранкова кава?

- В кав’ярні, йолопе! – Ох і важко з тобою буде, дівчинко…

- Шшш… - Шиплю по зміїному й наближаюся, щоб сісти поруч. Здається, Ірка її кинула.

- Слухай, - звернулася дівчина, - у тебе якісь проблеми?

- Моя проблема – ТИ!

Я тішився з реакції дівчини й мені подобалося, як вона сердиться. Пара тягнулася занадто довго та скучно і до всього цього аромат кави був настільки близько, що мені просто дах зносило з каркасів. Я божеволів з кожною хвилиною поруч із дівчиною і бажав, щоб пара скоріше завершилася. Тисячу разів пошкодував, що сів поруч та тільки повага до викладача мене зупиняла, щоб я не зірвався з місця та пішов до Діни на задню парту.

Після дзвінка Амалія так різко зірвалася, що я навіть злякався, але не зупиняв, тому що і мені потрібен був час без дівчини, яка практично залізла мені під шкіру за час заняття. Але, як тільки вона дійшла до дверей – я ривком наздогнав і просто озвірів…

- Хто це зробив? – Смикнув дівчину на себе й просто вказав на її спину вказівним пальцем в те місце, де залишився слід від крейди «Стерво».

- Я повторюю питання: хто це зробив? – Я кричав, ніби не в собі й мені було байдуже на всіх. Злість досягала тієї межі, що я б не став розбиратися хлопець це зробив, чи дівчина. Я вбив би ту тварину своїми ж руками!

Аудиторія принишкла і всі, як один, мовчали, мать твою. Бажання рознести все довкола… Ліля почала смикати сильніше руку, яку я стиснув у своїй долоні й тільки зараз я звернув увагу на дівчину.

- Боляче! – Тихо пропищала мишка.

Розумію, що стиснув її занадто міцно й миттю відпустив тоненьку ручку, на якій вже виднівся червоний слід від моїх пальців.

- Хто б це не був – я дізнаюся. – Шиплю крізь зціплені зуби. – Дізнаюся й зітру в порох!

Повертаю дівчину обличчям до себе й промовляю:

- Знімай це! – Не чекаючи її реакції почав стягувати з її плечей кофтину.

- Що ти робиш? – Невдоволено відповіла дівчина.

- Ось що! – Показую творіння з крейди на спині кардигану й знову схопивши її, але на цей раз легше, тягну її по коридору.

- Куди ти мене тягнеш?

- Якомога далі звідси! – Не зупиняючись йду коридором.

Мені потрібен час охолонути й бажано за межами університету.

- Ей! – Виривається з моїх рук та зупиняється. – Взагалі-то у мене в планах була кава з нашого кафе й наступна лекція у всього курсу, тому, вибач, але ти не входиш у мої плани!

Після сказаного просто розвертається та йде в сторону кафе, а я забувши, куди планував йти – плетуся за дівчиною. Для чого? Та якби ж я тільки знав!