Порятунок церковних мишей

Частина 19

Амалія

Зранку, збираючись до університету, я одягла джинсовий комбінезон та білий гольф, тому, покинувши факультет – я вирушила на свій дах. Одяг дозволяв танцювати, а танець мені зараз просто був необхідний, як повітря. Саме під час танцювальних рухів у мою голову приходили та приходять найрозумніші варіанти розв’язку проблем, чудові думки та ідеї. Тому, заплутавшись у своїх почуттях до братика, я знову повертаюся на своє місце.

Сьогодні я танцюю в абсолютній тиші. Ніякої музики та мелодій, тільки шум власних думок задають ритм моїм рухам.

Я повинна завершити те, що зародилося між нами. Тільки від однієї цієї думки злість вибухала і я разом з нею, зриваючись у різких рухах танцю. Чомусь мені зовсім не хочеться відпускати хлопця знову у «френдзону». Це дивно для мене та зовсім не властиве. З переїздом до Львова я почала значно змінюватися, а з появою Арсена у своєму життя – взагалі себе не впізнаю. Якби він був зовсім іншим хлопцем, тобто не моїм зведеним братом - я б навіть подумала про те, що нарешті у моє життя прийшло те світле та чисте почуття, але зараз, дивлячись на те, що він все ж мій брат та й дівчина у нього є - мені навіть думати про ці почуття заборонено.

Я повинна довести свій план до завершення і нехай краще він мене зненавидить, але перед цим все ж потрібно спробувати хоча б поговорити та мирно все вирішити. Та чомусь мені здається, що розмови абсолютно нічого не вирішать, тому що я сама собі протистояти не можу, коли він поряд. Та й Діна, згадка про яку мене почала все більше й більше злити.

Не зовсім розумію поведінку хлопця… Маючи дівчину – він цілує мене та проводить ніч у незвичайному місці. Або ж він просто грає моїми почуттями, або він просто безтурботно ставиться до кількості дівчат і я чергова ціль у його списку.

Я танцювала на даху досить довгий час, поки не почула, як тишу розірвала мелодія мого телефону. Дзвінок був від Ірини.

- Слухаю. – Відновлюючи дихання промовила.

- Ем… - Запнулася дівчина. – Ти де і що з твоїм диханням?

- Тренувалася. – Коротко відповідаю, збираючи свої речі до рюкзака.

- Чудово! – Вигукнула дівчина. – А ти про нас не забула?

І ось тепер я згадала, що після пар я повинна була зустрітися з «мишами», з якими домовилася подруга.

- Чорт! Я зараз буду!

- Ми вже в залі, йди прямо сюди. – Якось тихо й ображено, як мені здалося, промовила подруга.

Я долетіла до залу з такою швидкістю, що спортом після такої пробіжки можна ще місяць не займатися. Коли увійшла в приміщення, де на мене вже чекало осіб з двадцять, Ірина вигукнула:

- Ну нарешті!

- Вибач. – Прошепотіла подрузі.

Я познайомилася з кожним особисто й раділа, що ми так швидко змогли знайти таких сміливих та хороших людей. Тепер переді мною, коли вже всі знали мене особисто, стояла мета розповісти суть свого задуму й до чого він повинен призвести.

- Ти гадаєш, ми зможемо за два тижні вивчити досконало рухи та постати з ним проти мажорів? – Промовила, здається Вікторія та наділила мене недовірливим поглядом.

- У цьому напрямку хореографії – головне запам’ятати основні тактики та прийоми, яким вас навчу я. Я не гадаю, що у нас все вийде, я у цьому впевнена! І з цього моменту, такою впевненістю, як у мене, повинен володіти кожен, хто прийшов сюди. – Промовила я стоячи попереду усіх. – Якщо з вас є такі, що не впевнені у своїх силах, не хочуть зв’язуватися з мажорами, або ж просто бояться – нікого не затримую, але скажу тим, хто все ж планує залишитися. Якщо ви зі мною – ваше життя зміниться через два тижні!

Повітря у залі наелектризувалося й повисла незручна тиша, яка мала б стати вирішальною. Ніхто не виходив, але ніхто й не говорив, що залишається.

- Вибір тільки за вами й ніхто вас тут не тримає! – Промовила Ірина, а я від несподіванки підстрибнула.

- Я залишаюся! – Пролунав голос з натовпу.

- Я теж!

- І я!

Всі, як один, підняли в гору руки висловлюючи згоду на мою авантюру. Тільки три людини покинули нас у перший же день. Що ж, значить вони просто ще не готові до змін і їм у коконі набагато зручніше. Є такі люди, які просто не готові вийти зі своєї зони комфорту, навіть попри те, що є велике бажання це зробити і я таких людей зовсім не засуджую! Це їх вибір!

Після довгих розмов з членами гурту, який здобув назву «Mouse heel» (в пер. з  англ. «мишаче пекло»), ми навіть трохи змогли потренуватися та ознайомитися з основними правилами «шафл» хореографії. Чому Маус Хелл запитаєте? А тому що миші назавжди зникнуть в пеклі й на їх місце прийдуть впевнені у собі особистості, сильні перед страхом та ворогом, люди, які готові постояти за себе і люди, яких більше ніколи не посміють назвати скучними, сірими, нудними, бідними, ботанами чи заучками.

Після тренування, коли на вулиці вже зовсім стемніло, разом з гуртом ми випили ще по філіжанці кави й задоволені й втомлені розійшлися по домівках. Домовилися про щоденні тренування після навчальних занять та у вихідні з десятої години ранку. Нам потрібно багато працювати, щоб довести всім, що миші – такі ж самі люди, як і мажори!

Я поверталася додому вже вечірнім містом, в якому навіть в такий час не припинялося життя. По всіх вулицях горіли ліхтарі, освічуючи оранжевим кольором. По місту бродили туристи радісно щось вигукуючи, сміючись та просто розмовляючи про щось своє. На кожній вуличці грала якась своє мелодія на різних музичних інструментах… Хтось грав на скрипці, хтось на гітарі, хтось на фортепіано. Лунали різні пісні українських співаків та гуртів, таких, як Океан Ельзи та Без Обмежень, Танок на Майдані Конго та Тартак. З різних місць доносилися аромати кави та шоколаду й проходячи повз майстерні шоколаду – мене відвідала чудова думка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше