Частина 28

Амалія

Після дивної розмови з вітчимом, наче в хмарах, я робила спроби приготувати щось на вечерю. Всі думки були зайняті тим, що я думала про Арсена, про те, що кохаю його й те, чи дійсно це все відбувається зі мною в реальності, а не якийсь приємний сон.

Я дістала курку з холодильника й спробувала приготувати соус для запікання, але все просто падало з рук й перша порція соусу була зіпсованою через те, що сипнула занадто багато перцю. Мама мене виховувала таким чином, щоб я не боялася жодної роботи, тому готувати я вміла та й любила, але сьогодні відбувалося щось не за планом.

Коли я намагалася повторити приготування соусу – зателефонував мобільний.

- Так. – Підняла слухавку, навіть не подивившись від кого дзвінок, тому що руки були зайняті.

Я затиснула телефон між плечем та вухом, коли почула голос.

- Привіт, крихітко. Я скучив! – Так ніжно та спокійно, але так бентежно для мене.

- Привіт, любчику. – Не стрималася, тому що настрій відразу підстрибнув до стелі. – Я теж скучила.

- Зустріньмося через пів години?

- Ем… Я не можу. – Сумно відповіла.

- Це ще чому?

- Я готую вечерю, тому що мама поїхала на важливу зустріч.

- Так ти ще й готувати вмієш? – Хлопець пожвавішав. – Думаю, мені варто завітати на сімейну вечерю.

- Навіть  не думай! – Різко заперечила, тому що звернула увагу на гармидер, який я влаштувала на кухні й добре, що мама цього не бачить та уявила, як Арсен їстиме запечену курку з соусом, від якого горить в одному місці. Другої такої підстави з перцем він мені не пробачить!

- Тоді чекаю тебе через пів години в парку!

Він поклав слухавку? От нестерпний нахаба.

- Йди! – Почула голос вітчима позаду й повернулася на звук. – Я сьогодні влаштую собі холостяцький вечір й замовлю піцу або роли, а ти йди та навіть не смій мені перечити!

Я починаю любити цього чоловіка, як справжнього батька, чесне слово! Я зрадівши, покинула все на кухні в тому вигляді, як і було та надіюся, що мама мені пробачить таку невихованість. Зараз у мене набагато цікавіші плани.

Переодягнувшись я вискочила у двір будинку. Сонце ще добряче гріло й до сутінків було години три. Весела та щаслива я летіла на крилах кохання до свого хлопця. Так, саме на крилах кохання, тому що тепер я дізналася, що такі існують!

- Привіт, Містере Льодовиковий період! – Прокричала й пришвидшила темп, як тільки побачила хлопця на вході у парк.

Арсен міцно мене притиснув до себе та припав в такому поцілунку, ніби він був рік у засланні, а не один день в студії.

- Чому Льодовиковий період? – Запитав відірвавшись від поцілунку.

- Твої очі! – Весело тикнула йому вказівним пальцем та рушила в парк.

- Що з моїми очима? – Хлопець весело запитував, а я відчувала себе настільки щасливою, що було байдуже на все та всіх.

- Твої очі кольору льодовика! – Засміялася й хлопець відповів тим самим. – Ну такого, знаєш, що з джерельної чистої води, віддає блакитно-бірюзовими відтінками, а в стані твого гніву стають темно синіми.

- Смішна ти! – Хлопець притягнув мене до себе за руку та міцно обійняв за талію не припиняючи ходьби. – Вперше чую таке трактування звичайного блакитного кольору своїх очей.

- Він не звичайний блакитний! – Заперечила. – А якщо ти так дійсно думаєш, то ти хворий на дальтонізм!

Я почала сміятися й не змогла себе стримати, щоб спокійно йти й вирвавшись з обіймів йшла майже прискакуючи.

- Як давно ти мене так називаєш?

- Як? Містере Льодовиковий період? – Хихикання було важко стримувати та й ніхто не намагався це робити. – З першої нашої зустрічі!

- Навіть так?

- Ага! Але спочатку ти був Містер льодовиковий погляд, Містер засранець і щось на це схоже. – Я зловила реакцію хлопця від останнього названого прізвиська й почала втікати, тому що хлопець, здається, хотів мені за це помститися.

Наші сили були нерівними, тому вже дуже швидко він мене наздогнав та, стиснувши в міцних руках, почав лоскотати. Ніколи не любила цього, тому що тільки від одного натиску на ребра я могла впасти в істеричний сміх. Він знущався з мене та добряче помучив, але також залишив купу приємних емоцій. Я відчувала себе такою безтурботною та щасливою поруч з ним, що усвідомлення цього відчуття не могла пройти повз.

- Що це? – Запитала, коли тільки помітила невеличку сумку, що перекинута через плече хлопця.

- Це наші спогади! – Хлопець усміхнувся та взявся діставати з сумки її вміст.

Це виявився професійний старовинний фотоапарат і я зрозуміла, що він тут виявився не випадково. Чомусь я думаю про те, що Арсен таким чином вирішив все ж зробити ту фотосесію про яку ми раніше говорили за столом під час сімейної вечері.

Ми, як шалені, бігали безтурботно парком та дуркували. Хлопець декілька разів штовхнув мене у величезні купи осіннього листя та не втрачав жодного моменту, щоб зробити знімок на камеру. Звичайно, він отримав по заслугах і йому довелося підійматися зі мною на чортове колесо і вже на самій верхівці я дізналася, що він страшенно боїться висоти. Бурхлива реакція хлопця на відстань до землі назавжди залишиться на світлинах, які ми домовилися проявити разом.