Порятунок церковних мишей

Частина 38

Арсен

Сьогодні видався важкий день. Довелося добряче постаратися, щоб знімки моделей для журналу, які рекламують косметику, відповідали поставленим критеріям замовника. За всю свою практику у фотографуванні – сьогоднішній день один з небагатьох, який дійсно видався важким. Я знаю, що причиною цьому стали недомовки з боку Амалії, але маю останню надію, що сьогодні вона все ж зізнається. В протилежному випадку, я буду змушений зізнатися у тому, що її таємниця – вже не секрет.

- Я приготую тобі чаю, якщо бажаєш. – Промовив у квартирі, як тільки зняв верхній одяг.

Ліля не спішить роздягатися та так і стоїть у передпокої. Вона хвилюється і навіть мені, хлопець який знає її трохи більше, як три тижні, її хвилювання дуже добре помітні. Сподіваюся, що викликано воно тим, що вона хоче мені у всьому зізнатися, а не ще в одній причині, про яку я навіть не підозрюю.

- Так. – Наважилася промовити дівчина. – Чай – саме те, що потрібно.

- Я швидко! – Направився до кухні, щоб увімкнути чайник. – Проходь у вітальню.

Водночас з чайником, що вже почав булькотіти, закипав і я. Сам того не розуміючи, я почав хвилюватися. Що буде, якщо вона вирішила не зізнатися, а щось інше розповісти? Що станеться з нами, коли вона порахує за потрібне приховувати й надалі від мене свій вчинок?

- Ти там ще довго? – Пролунав дівочий голос з вітальні і я зрозумів, що стою та витріщаюся на чашку з чаєм, яку давно вже повинен був віднести Амалії.

Поводжу себе, як останній кретин.

Дівчина влаштувалася на дивані та взяла з моїх долоню гарчу кружку, охопила її своїми долоньками й нервово почала жувати нижню губу. Так далі не може продовжуватися. Ця невідомість мене вбиває. Якщо вона не готова все сама розповісти – тоді почну я.

- Амалія, я…

- Зачекай! – Зупинила мене дівчина. – Я перша.

- Добре. – Полегшено видихнув та відкинувся на спинку крісла, що стоїть прямо перед дівчиною.

- Я хочу тобі розповісти про себе. – Почала вона.

- Ти гадаєш, що я тебе погано знаю?

- Ти не знаєш, яка я насправді. – Ось початок мене сильно напружує. – Ти знайомий з Амалією, яка приїхала до Львова, але ти зовсім не знайомий з тією дівчиною, якою я є насправді та якою я була в столиці.

- Цікаво.

- Просто намагайся мене зрозуміти, але якщо у тебе це не вийде – я тебе зрозумію.

- Розповідай. – Щось підказують мої нутрощі, що я багато чого не знаю.

- У першу нашу зустріч, тоді, біля аудиторії, коли ти вихопив мою каву, а потім при всій аудиторії назвав мене ботанкою, я шалено розлютилася. Ти навіть собі уявити не можеш, якого рівня досягав мій гнів. До того ж коли Ірина мені розповіла, що в університеті панує влада «мажорів», я пообіцяла собі, що зруйную ці стереотипи й ніхто більше не назве мене ботанкою та когось іншого.

- Чому ти так розсердилася?

- Того дня, коли ти мене облив з калюжі, мама примусово змусила мене одягнути «пристойний» одяг. І наступного дня, коли ми зустрілися теж. Через те, що мама хотіла зробити з мене зразкову дівчину – всі сприйняли мене «сірою церковною мишею», а коли я втягнулася у середовище, де зневажається особистість, якщо вона не одягнена у дороге лахміття та не їздить на спорткарах, я вирішила, що поки що не стану розлучатися з образом, який наклеїла на мене мама.

- Тобто твоя зовнішність і та убогість в що ти одягалася не справжні?

- Ні. – Нервово почала вона і я зрозумів, що прийшов час до найголовнішого. – В столиці я практично жила танцями. Це не балет, якщо ти подумав про це і навіть не бальні танці. Цей вид хореографії не зовсім спокійний та я б сказала навіть трохи агресивний та імпульсивний. Я звикла відповідати своєму стилю життя і серед мого звичного гардеробу можна було знайти тільки широкі джинси з дірками та ланцюжками, кроківки, светри «кенгуру», толстовки та широкі футболки.

- Чорт. Я звичайно, здогадувався, що ти не могла так добровільно одягатися, але щоб настільки. Для чого це все, Амаліє?

- Я розумію, що ти зовсім зараз не розумієш до чого я веду, але спробуй, будь ласка, зрозуміти те, що я зараз скажу. – Вона проковтнула кім у, який очевидно став у її горлі від нервів та продовжила. – Це я… Я була у залі, коли почалося «повстання», як ти сказав. Я танцювала разом з усіма і я була в лідерстві їхньої групи. Коротше, це моя ідея і була справжньою кретинкою, коли не зізналася тобі відразу, як ти у мене запитав. Я приховувала…

- Зупинись! – Промовив суворо та усіма фібрами своєї душі намагаюся стриматися.

Я знав, що це вона все вигадала, але, мабуть, до останнього надіявся, що мені це здається. Навіть, коли я побачив її сьогодні на даху – я все одно відмовлявся вірити, що вона могла піти проти мене. Але тепер, коли я на власні вуха почув від неї зізнання, стало якось кепсько на душі.

- Ти з самого початку вважала мене розбещеним мажором? – Намагаюся стримати свій голос, але несвідомо переходжу на крик. – Це була чортова гра з самого початку?

- Ні! – Заперечує дівчина зірвавшись з місця. – Точніше так…

В цю мить у мене всередині все обривається.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше