Частина 42

Амалія

Гарячка спала на третю добу й саме тоді я прийшла до тями. Першого, кого я побачила повернувшись у свідомість – Ірина. Дівчина сиділа у моїй кімнаті на стільці поруч із ліжком й не відразу помітила, що я прокинулася.

- Давно ти тут? – Прохрипіла й відчула біль у горлі.

- Боже, Амаліє, нарешті! – Вигукнула подруга. – Ти нас так налякала! Як ти себе почуваєш?

Ірина нахилилася над ліжком, пильно розглядаючи моє обличчя.

- Жива. – Хмикнула я. – Подай, будь ласка, склянку. – Вказала на тумбочку, де стояла вода.

Подруга відразу протягнула мені склянку і промовила:

- Швидка наполягала на тому, щоб тебе госпіталізували, але Андрій категорично відмовлявся і найняв найкращого лікаря у місті.

- Добре. – Байдуже промовила, хоч біль у горлі трохи втамувалася. – Скільки днів я так уже?

- Три. Я приходила кожного дня, але через високу температуру ти постійно спала.

- А він?

Ірина якось сумно подивилася на мене й промовила.

- Усі ці дні він ночував тут, але Вероніка Вікторівна не впускала його до тебе.

- Навіть так? – Промовила й подумки подякувала мамі.

- Мені здається, що вона зрозуміла, що причина твого такого стану – Арсен.

- Чому так думаєш? – Мені досі важко розмовляти, але я хочу знати все те, що було за моєї відсутності та, що стосується безпосередньо мене.

- Твоя мама дуже наполегливо допитувалася у мене, які у вас стосунки. – Дівчина різко продовжила. – Але ти не хвилюйся! З моїх вуст вона не почула нічого.

- Дякую.

- Не має за що. Я вважаю, що ти повинна сама розповісти, якщо порахуєш за потрібне, але аж ніяк не я.

- Іро, ти знала?

Дівчина відразу стисла губи й опустила погляд в підлогу.

- Ти запитуєш про «гру»?

- Так.

- Дмитро розповів мені тільки в той вечір, коли проговорився тобі. Спочатку він не хотів розповідати, але я наполягла й ми навіть посварилися через це, але це зовсім зараз не важливо. Амаліє, я присягаюся, якби я знала про це раніше – я б усе розповіла тобі. Ти стала мені, як сестра, тому приховувати щось від тебе – було б несправедливо!

- Я вірю тобі, Іро. – Промовила заплющивши очі. – Залиш мене, будь ласка. Я хочу побути наодинці.

- Гаразд, я прийду до тебе завтра. – Сумно промовила подруга.

- Добре.

Розплющила очі тільки тоді, коли почула, як замкнулися двері у кімнату й з коридору пролунав знайомий голос, який дав волю сльозам:

- Пусти мене до неї! – Гаркнув Арсен та навіть у мене пройшовся мороз шкірою від такого тону.

- Вона не хоче тебе бачити, зрозумій! – Прошепотіла подруга, але я почула кожне слово.

- Я маю все їй пояснити.

- Не зараз, Арсене! Вона тільки прийшла до тями.

Решту розмови я не чула та й не хотіла чути.

Я хочу виплеснути все назовні, що турбує мене зараз. Якби я вміла та вела щоденники – зараз же сіла та про все в подробицях написала. Тільки на сторінках особистої книги я хотіла б бачити всю нашу історію, яку потім, через час, коли мені б стало краще – спалила б до попелу. Не хочу чути ніяких слів підтримки та співчуття, просто хочу виплеснути ту переповнену чашу зсередини й закрити її порожню на замок.

Поруч з ліжком, на тумбочці вібрує телефон й відриває мене від сліз та змушує вилізти з-під ковдри, під яку я забралася, коли почула голос Арсена.

На екрані смартфону висвітлилося ім’я «Маруся».

- Привіт. – Підняла відразу слухавку намагаючись заспокоїти тремтячий голос.

- Привіт, подруго. Бачу ти зовсім про мене забула?

- Вибач. Просто… Просто я остання ідіотка і зовсім забула про тебе.

- Що у тебе сталося? – Веселий голос подруги змінився на стурбований та з моїх очей знову бризнули сльози.

Тим самим щоденником, в який би я написала всю свою історію, починаючи з того моменту, як я занесла свої речі у будинок Андрія, виступила мою забута подруга – Марина. Звичайно, за дві години телефонної розмови всього не розповіси, але я намагалася доволі зрозуміло все описати й головне, виплеснути все те, що мене турбує. Марина слухала мене уважно та не намагалася лізти глибоко в душу. Я розповіла їй про «мишей», про першу зустріч з «братиком», про Ратуш, про те, що відчула нарешті кохання й те, як воно мене ранило, про довіру, яку більше не відновиш та про хворобу. Розповіла про образу до Арсена. Про те, що після зізнання стосовно мого лідерства у «Маус Хел», я гадала, що між нами немає жодних секретів, але виявилося, що головна таємниця була прихована й не такий вже й безневинний вигляд вона мала, як про те говорив Арсен. Марина мене підтримала й промовила ту ж саму річ, що я думала: якби ціль «розбити моє серце» була такою невинною – він розповів би про неї.

- Чому б тобі не змінити середовище? – Промовила Марина, коли моїх сліз вже не залишилося й трохи краще стало на душі.