Порятунок церковних мишей

Частина 44

Амалія

Вихідні у рідному для мене місті зі старою подругою вплинули на мене найкращим чином. Магічна сила впливу на мою хворобливу душу належить ідеям Марини змусити мене, цитую «забути козла всього свого життя». Вона добряче підготувалася до мого приїзду та приготувала майже повноцінну програму розваг. За вихідні ми встигли відвідати майже всі місцевості з дитинства, зустрілися з усіма спільними друзями, яких вже «сто років» не бачили, потренувалися з гуртом, який розвалився після мого від’їзду, відвідали п’ять нічних клубів і це тільки за одну ніч, зіграли «пляшечку» у невідомій мені компанії та й подруга, здається, ні з ким не була знайома, гуляли нічним Києвом, вкрали декілька речей у магазині спідньої білизни та це тільки те, що найбільше запам’яталося.

Сьогодні доведеться пропустити навчальні заняття, оскільки до Львова я приїхала вже за полудень, але з завтрашнього дня я серйозно налягаю на навчання, тому що маю тепер конкретну ціль, до якої буду наполегливо йти. Арсен залишається в минулому та надіюся, що через декілька місяців я все ж зможу без занепокоєння душі бути присутньою на сімейній вечері та назвати його «братик» без задньої думки та болючих спогадів.

Мама зустріла мене на залізничному вокзалі й хотіла відразу їхати додому, але я зупинила її. Мені потрібно відвідати кабінет декана, а потім ще й ректора, мабуть. Про мій план поки що ніхто, окрім Марини, не знає та й не хочу поспішати все розповідати. Думаю, зізнаюся у всьому в останній момент. Надіюся, мама мене зрозуміє.

- Ти впевнена, що тебе не потрібно чекати? – Запитала мама, як тільки я вийшла з авто та вже хотіла закрити двері.

- Так. Я знаю дорогу додому. – Спокійно промовила.

- Лілю, у тебе все добре?

Схвильованість мами видно неозброєним оком і я щиро вдячна їй за всю ту турботу, хвилювання та недоспані ночі, але зараз я дійсно відчуваю себе краще, ніж п’ять днів тому.

- Так, мамо. Зі мною все добре, як фізично, так і морально. – Звичайно мій моральний стан бажає бути кращим, але й так вже досить нормально. Головне не діставати із зачиненої скриньки ім’я Арсен.

- Тоді чекаю тебе до вечері.

- Буду вчасно!

Кинула останню усмішку мамі та повернулася обличчям до університету. Глибоко видихнула та подумки помолилася. Не хочу зіштовхнутися з Арсеном в коридорі й повинна швидко дійти до кабінету декана, поки ще йде пара.

З вигляду можна було сказати, що я впевнена в собі дівчина, яка йде широким кроком до університету й все, як було завжди, але це очевидна брехня! Навіть крокуючи до входу на факультет я відчуваю, як трусяться мої коліна. Я не бачила його з того самого вечора, коли він у всьому зізнався. Не розмовляла з ним та не відповідала на його дзвінки й навіть довелося змінити телефонну картку. Тому, страх, що це відбудеться саме зараз мною повністю володів… Та й не дарма.

Як тільки двері розсунулися перед холом я відмітила знайомий силует на невеличкому диванчику. Він сидів та щось переглядав на телефоні. Тіло оніміло та я зупинилася, наче мене прикували до місця. Важлива кожна секунда. Зриваюся з місця та швидко перебираю ногами, аби тільки сховатися від нього, поки він мене не побачив. Чому тільки він тут сидить, а не на парі?

- Лілю!

Голос… Він вистрілив мені у спину й миттєво зупинив. Не хочу розмовляти з ним, не хочу бачити й не хочу чути! Тоді чому я зупинилася?

- Нам потрібно поговорити.

Тепер він стоїть набагато ближче і я це відчуваю спиною та близькістю його голосу. Досі стою не повертаючись до нього обличчям. Підсвідомо я розуміла, що нам все-таки доведеться поговорити, щоб поставити остаточну крапку, тому що з самого початку ці відносини були згубними, забороненими та, як виявилося, брехливими і я знала, що це зробити буде дуже важко, тому що почуття так просто не проходять, навіть мені це зрозуміло та й не впевнена, що проходять взагалі. Я надіялася на вислів «час усе лікує».

- У тебе є хвилина, тому що я поспішаю. – Впевнено промовила, повернувшись обличчям до «братика».

Під його очима з’явилися синці. Він стомлений? Амаліє, тобі має бути все одно! Він був не чесним з тобою!

- Я не думаю, що встигну за хвилину тобі все пояснити.

- Мені не потрібно нічого пояснювати! У тебе було мільйон можливостей пояснити мені всю ситуацію вчасно й тоді, коли це було б доречним, а тепер вже пізно щось пояснювати та виправдовуватися. Весь ти – це суцільна брехня!

- Ти дійсно гадаєш, що почуття, які я відчуваю до тебе – це брехня?

- Про які почуття ти говориш, Арсене! Ти взагалі себе чуєш? Як ти можеш продовжувати говорити про почуття, після того, як підло мені брехав у вічі?

- Це не було брехнею! – Пролунало дещо голосніше попереднього й вахтер шикнув до нас.

Взявши себе в руки й оговтавшись, я зрозуміла, що ми все-таки зараз в університеті й окрім нас тут є ще люди, які б не бажали стати свідками наших сварок, тому промовила вже спокійніше:

- Пам’ятаєш, якось одного разу я сказала тобі, що ненавиджу, коли мені брешуть й ніколи не вибачу брехню.

- Так.

Зараз я скажу найголовніше, після чого точно знаю, що наші шляхи розійдуться. Я мала рацію, коли гадала, що наші відносини не потрібно було починати та сильно помилилася в той день, коли все ж дала собі шанс стати щасливою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше