РОЗДІЛ 3. ОЧИЩЕННЯ

Я встав з першими променями сонця. Треба було діяти, розпочався п’ятий день. Я поснідав і у мене більше не залишилося харчів окрім чіпсів. Води ще було вдосталь, але це не мало значення. Я більше не збирався бути сам, чи відсиджуватися у схованках.

Звісно можна було злізти з іншого боку ферми і втекти від цих зомбі, але я вирішив їх вбити. Це була чергова моя помилка. Не варто марно ризикувати, але тоді мною заволоділо майже маніакальне бажання очищення села від усіх мерців. Я розробив план.

Спочатку могло здатися, що я все ж тікав, бо я скочив з іншого боку ферми і помчав чимдуж в інший бік.

- Агов! – крикнув я. – За мною.

Мерці повільно вийшли з-за будівлі і пішли в моєму напрямку. Часу в мене було вдосталь. Я підбіг до лопати, яку запримітив ще з даху, взяв її і побіг до напіврозваленого муру. Він був достатньо високий, щоб не дістати збоку. Якби він був цілий, то навіть жива людина вилізла б на нього з труднощами. Але з одного боку він був частково розвалений і можна було вийти нагору наче по сходах.

Саме так я і зробив і став на вершині з лопатою. Таким чином мерці могли напасти на мене тільки з того боку і їм довелося б лізти по одному. Саме на таке я розраховував.

Пройшло трохи часу перш ніж зомбі дісталися муру. Вони стали під нього простягаючи руки. Найкмітливіші помітили шлях нагору, до мене. Один з них вже ліз. Я міцно стиснув лопату, глибоко вдихнув, і коли мертвяк підібрався ближче – тріснув йому по голові з усієї сили. Він впав на землю.

Одразу за ним з’явився другий зомбі, якого я теж ударом відправив на землю. Периферичним зором я побачив, що перший мрець підвівся і вже став в чергу, щоб до мене лізти, але часу спостерігати не було. До мене підбиралася нова жертва.

Знадобилося десь півгодини, щоб вбити їх усіх. Я все бив, а вони все лізли, дехто підводився, дехто вже не вставав. Коли вони всі лежали, я підійшов до кожного і проламав їм черепи, щоб вони точно ніколи не встали. Робити це лопатою було важче, ніж я думав.

Врешті, роботу було зроблено і я помчав додому, прихопивши лопату. Вуличка була безлюдна. Я пробіг її. Чомусь мені здавалося, що треба поспішати. Я досі не можу пояснити собі того поспіху, і відповісти на запитання – куди саме я поспішав.

Забувши про обачність, я вибіг на центральну дорогу. На якусь мить я навіть побачив власний дім. А ще я побачив кілька мерців, які байдуже блукали дорогою. Побачивши мене, вони з радістю пішли до мене. Я не став їх дочікуватися, підбіг до першого і вперіщив лопатою. Потім побіг до другого, то була жінка, але рішучість мене не покидала, її я теж звалив на землю ударом. Третій і четвертий сунули разом, тож мені довелося відступити. Я знайшов камінь, кинув в одного з них, потім кинув ще раз і ще, поки не влучив у голову. Це затримало його і поки той мрець оклигував, я вже оглушив іншого, а тоді стукнув і його.

Так, за кілька хвилин стомлюючої і небезпечної біганини, я позбувся від ще чотирьох мерців.

- Але чому тільки четверо? – запитав сам себе я, озираючись навколо. – Де всі? Це ж центральна дорога. Тут мало б бути більше зомбі. Це підозріло. Може люди десь ховаються, чи організували якесь сховище? Може тут ще є живі?

Я пішов до свого дому. Інстинкт самозбереження повернувся до мене. Я згадав про обачність і обережність. Міцно стискав лопату в руці, постійно роззирався і дивився під ноги.

Вдома нікого не було. Це був хороший знак, бо я вже боявся знайти їх іншими, зміненими, і я досі не впевнений чи піднялася б у мене рука. Не знаю чи зміг би я вбити рідних. На щастя, мені цього робити не довелося. Я перевірив гараж, не було ні машини, ні скутера. Це хороший знак. Машина в мене, хоч і стара і поганюча, але міцна. В місто нею не поїдеш, а от для зомбі апокаліпсису саме те що треба. Добре, що вони її взяли. Заготовленої провізії теж не було. Більшість консервації зникла.

- Це добре, - радів я, - дуже добре. Вони там і треба їхати до них.

Я взяв велосипед і поїхав на Дубину. Рюкзак свій я покидати не став. Ще й закинув туди кілька залишених банок консервів і набрав з криниці свіжої води.

Моє подвір’я стоїть передом до центральної дороги, а от задом до ґрунтовки, яка веде до тієї самої Дубини. Тудою я й поїхав. Проїхав повз поле, потім садок, ніде не було жодної живої душі, мертвої також. Після садку починалося саме пасовисько, по обидві сторони височіли пагорби, а посередині – широка впадина, де і пасли зазвичай корови. Пасовисько було довжиною в кілька кілометрів і десь там далі, біля висохлого ставка мене мали чекати друзі. Я чимдуж закрутив педалі.

Нікого не було. На мить я впав у ступор.

- Як? – спантеличено заговорив я, злізаючи з велосипеда. – Де вони? Чому? – я постійно крутився в усі боки, наче думав, що вони зараз вибіжуть з якоїсь схованки, що вони мене розігрують. – Ні, ні, - мимрив я, - вони не могли поїхати раніше, вони не могли кинути мене. Невже щось сталося? Ні.

Я кинувся їх шукати. Проїхав всю Дубину, потім повернувся назад, на самий початок.

- Може пройшло більше часу? – розмірковував я, невпинно крутячи педалі і об’їжджаючи пасовисько раз за разом. – В мене була температура, може я проспав в тому домі довше, ніж одну ніч. Моя температура пройшла, вона не могла так швидко пройти. Я точно проспав довше, я запізнився. А може, може вони мене просо кинули? – думка, що мене можуть кинути виникала й раніше, але я її відганяв. – Ні, вони б так не зробили.