ПосІбник З Виживання ПІд Час ЗомбІ АпокалІпсису

РОЗДІЛ 6. ФОРТЕЦЯ

Одного дня почався дуже сильний дощ. Я йому неймовірно зрадів, бо був вже дуже втомлений. Цей дощ не дозволяв працювати на дворі, тож я використав весь день для відпочинку. Я не все вам розказував і описував, бо це надто довго, але, щоб ви собі розуміли – окрім описаної роботи мені треба було щодня готувати їсти, дивитися до ноги, тричі на день доїти і піклуватися про корову, іноді слідкувати за курями, носити воду з криниці, гріти її, щоб помитися. Час від часу забрідали мерці і доводилося їх вбивати і спалювати тіла, не хотілося, щоб біля мене тхнуло мертвою плоттю. Щоранку і щовечора я оглядав весь периметр своєї огорожі. Принаймні раз на тиждень відвідував будинки своїх друзів в надії, що вони там.

Також, квочка нарешті висиділа курчат і тепер за ними вже треба було дивитися. Щоб не похворіли, щоб не погубилися. Треба було годувати їх меленим зерном, давати чисту воду. Коротше кажучи, курчата додали клопотів.

Тож, всі ці щоденні дії в поєднанні з тією роботою, яку я вам описав вижимали з мене всі соки. Але відключатися вночі я не міг, спати мені теж вдавалося поганенько. Постійно мучили жахіття, часто прокидався, снилися мерці, часто бачив сни, де приїздить моя група, але всі вони були інфіковані. Такий стиль життя мене виснажив, робота йшла погано, а цей дощ став моїм рятівником.

Доглянувши корову вранці, я просто стояв під дощем. Теплі каплі омивали моє тіло, було добре і тепло. Я повернувся в будинок і заснув. Вперше від початку цього всього, під звуки дощу, я спав без ніяких сновидінь, міцно, наче немовля. Дощ допоміг мені відновити сили і наступного дня я був готовий до нових звершень.

- Роботи ще чимало, - з ентузіазмом заявив собі я, - але я впораюся, і тоді у мене буде ідеальна фортеця.

Як ви пам’ятаєте, між дорогою і огорожею я залишив два метри. Там я планував викопати рів. Рів не підходив впритул до сітки, але відстань від нього до неї була не більше півметра. Таким чином, навіть якщо якийсь зомбі і перетне рів, то у нього буде мало місця для маневрів. Натовпу вже не вийде зібратися під загорожею. Хіба що вони стоятимуть на головах у одне одного.

Я взяв трактора, яким уже копав ями на стовпчики і почав копати. Рів я робив широкий, майже впритул до асфальту, а землю складав на половину дороги, вона мала стати ще однією перепоною між мною і мерцями. Також рів у мене був глибокий – в людський зріст, щоб зомбі звідти не вибралися. Землі з цього рову вистачило, щоб зробити височенький насип.

На цю роботу пішло кілька днів, і я був дуже задоволений результатом.

- Тепер навіть до сітки ніхто не підійде, - радів я, - ще одна успішна частина укріплення.

Проте рів, я завершив не повністю. Навпроти воріт я залишив місце, щоб мати змогу виїжджати і заїжджати всередину. Спочатку я думав все так і залишити, але мене весь час діставала думка, що тоді цей рів марний, бо можна просто підійти до воріт. Тому я вирішив імпровізувати. На своїй землі, біля воріт я побудував лебідку, зробив міцний міст з грубих дубових дошок, з’єднав його з ланцюгом, а ланцюг з лебідкою. Всі необхідні матеріали були в моєму селі, залишалося лише працювати.

Я витратив на цю роботу більше часу, ніж на решту рову, але за кілька днів у мене був власний підвісний міст, наче у якогось середньовічного замку. Так рів вийшов завершеним, проте насип навпроти воріт довелося розчистити, бо виїжджати було б неможливо.   

Вранці я прокинувся від звуків вереску. Спросоння протер очі, подумав, що це щось наснилося, але вереск повторився.

- Хтось кричить. – схаменувся я. – Люди?

Я миттю одягнувся і вилетів надвір. Кричали десь з-за сітки. Руки трусилися від захоплення, на відкриття воріт пішло більше часу, ніж завжди. Нарешті я відкрив ворота і тут же в’їхав головою щось тверде.

- Клятий міст! – забурчав я. – Я й забув.

Я зробив міст таким чином, що в піднятому стані, він підходив майже впритул до воріт, залишив достатньо місця, щоб людина могла прошмигнути, не опускаючи моста. Звісно, тут теж довелося попотіти, Закопати два високих стовпці по краях, щоб спирати міст і викопати неглибоку канавку, щоб край моста туди падав і не сунувся далі при підйомі. Звичайно, міст стояв піднятий, і я, захопившись можливістю зустріти людей, забув про нього і врізався головою.

Я оминув цю перепону і вискочив збоку біля сітки. Нікого ніде не було, прислухався, крик лунав звідкись зверху. Побіг на звук попри свій бік рову. Шукати довелося недовго. В мій рів впала свиня.

- Справжня, живісінька свиня, - зрадів я.

І верещала вона не даремно. За нею сунув зомбі. Йшов він повільно, а свиня відбігала від нього, зупинялася, верещала, і знову бігла. Спочатку я хотів вбити зомбі, але потім мені на думку спала інша ідея. Треба ж було якось витягти звідти ту свиню. Самому її впіймати буде важко, доведеться бігати по колу. А от разом з зомбі я її витягну швидше.

Мрець гнав її в сторону воріт і я чимдуж побіг туди. Швидко знайшов широку довгу дошку і кілька коротких. Короткі я поклав через рів, зробивши місток, а довгу засунув у рів, сперши один з країв до мого містка. Таким чином свиня зможе вибратися нагору.

Я поставив місток так, щоб він стояв зразу біля підйомного мосту, свиня мала піднятися і прошмигнути між мостом і ворітьми прямо на моє подвір’я. Для цього я став з іншого боку свого мосту, щоб свиня не побігла кудись в село. Вони вже наближалися, коли я зрозумів, що не маю жодної зброї. Бігом побіг на подвір’я, прихопив лопату і повернувся назад.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше