РОЗДІЛ 7. ЗИМОВІ ПРИГОДИ

Хоча й вже було третє грудня і було дуже холодно, снігу ще не було. Я його з нетерпінням чекав. Тим не менш, перші кілька днів по завершенню будування були досить насиченими. Я нарешті позривав дошки з вікон свого будинку. Двері на ніч я все ж замикав, але барикад більше не будував. Тепер я міг спати спокійно.

Також я взявся за генеральне прибирання. Навів лад у домі, повимітав сміття, витер пил. Це було перше прибирання від самого початку, тож роботи в мене набралося чимало. Але її не було так багато, як хотілося б.

Вже за день я був зайнятий лише повсякденними турботами. Догляд за коровою, свинею з поросятами, готування. Я намагався різноманітно готувати, вигадувати щось нове, щоб хоч якось прикрасити своє життя. Інколи я пік хліб, варив гарячий шоколад, пив багато чаю. Дивився фільми на своєму ноутбуці, коли включав електрику. А потім, коли вимикав, ще дивився, поки не сяде батарея.

Я помітив, що без роботи життя стало нудним. Всякі дурні думки почали пробиратися в голову. Я був самотній як ніколи. Вже більше не чекав на повернення друзів. Я був певен, вони мене кинули. Навіть мерці перестали приходити. Мабуть, холод їх сповільнив, або взагалі вони попримерзали до землі чи дерев.

В якийсь момент я помітив, що божеволію. Я приходив в хлів, до корови і починав говорити до неї. Розповідати про свої мрії полетіти в космос, чи одружитися з тією самою дівчиною. Потім я йшов до льохи з поросятами і розповідав ті самі історії.

Одного разу я схаменувся і зрозумів, що треба відволіктися, щоб не поїхав дах остаточно. Я вийшов на прогулянку. На дорозі було холодно і самотньо. Було вже десяте грудня, а снігу досі не було. Лише десяте грудня. Тільки тиждень пройшов з дня закінчення будівництва, а у мене було враження, що рік. За роботою я не помічав цього. Колись я переконував себе, що запросто прожив би без інших людей. Тепер я віддав би все, щоб заговорити до когось і почути відповідь.

- Треба відволіктися, - бурмотів до себе я.

І я придумав як. В багатьох інших домах теж були ноутбуки, планшети, диски з фільмами і іграми. Все це я позносив додому. Заряджав одразу по кілька ноутбуків і грав там різні ігри, чи дивився фільми. Потім грав ігри на планшетах. Я шкодував, що все це почалося.

- Тепер я ніколи не дізнаюся як закінчиться Надприрдне, - думав я, - чи Доктор Хто, або Ходячі Мерці. У мене тут самого ходячі мерці, але навіть їх чомусь ніде нема.

Ще я хотів понабирати собі книжок, але приніс їх менше, ніж очікував. Мало людей у селі поділяли мої літературні смаки, та й взагалі читання у селі рідко зустрінеш, бо люди зайняті. Проте, тут мені випав джек-пот. Я знайшов повну колекцію книг про Гаррі Поттера. Всі ці книги я вже читав на своєму телефоні, але перечитати, ще й на паперовій книжці було безцінно.

Нарешті випав сніг. Було вже п’ятнадцяте грудня. Скоро мав бути День Святого Миколая. Я збирався святкувати всі свята. І поява снігу мене дуже підбадьорила. Вона принесла різдвяний настрій. Він все падав і падав, а я з превеликим задоволенням прогулювався пустим селом, ковзав по слизькій дорозі і кидав сніжками у стовпи.

Поросята підростали. Незабаром їх треба було відлучати від матері. Це означало, що через деякий час вона знову почне бігати, тобто її треба буде вести до кабана, щоб вона знову завагітніла. Але мої кабани ще не скоро будуть готові до цього процесу. А мені не хотілося чекати нового виводку аж доти, поки вони не повиростають. Потрібно було щось вигадати. І я вигадав.

В сусідньому Джурині була ветеринарна аптека. І там, поза всяким сумнівом, мали бути препарати для штучного запліднення. Я міг прихопити таких і для корови, адже вона вже давала менше молока, а це означало, що незабаром вона перестане доїтися, потім народить телятко. І навіть якщо то буде бичок, до запліднення він буде готовий не скоро, тож штучне запліднення могло дати поштовх моїй тваринницькій фермі.

Я зібрався у дорогу. Хотілося встигнути зробити все до свята Дня Святого Миколая. Тай не було певності, що я таки знайду там потрібні препарати, тому треба було поспішати. Проблема полягала в тому, що ветеринарна аптека знаходилася у центрі села, який я раніше так наполегливо оминав. Хто знає, що там може коїтися.

- Можливо, - припустив я, - через сніг і холод вони всі позамерзали, але треба бути впевненим, що не вкусять.

Я знову використав свій захист – обмотався журналами. Цього разу було доцільно тепло вдягнутися, тож була імовірність, що навіть без журналів мерці не прокусили б мого одягу. Але перестраховка ще нікому не завадили.

Я озброївся вже рідною мені лопатою, поставив ножа у внутрішню кишеню куртки і відправився. Я знову взяв свій трактор К700. Снігу найшло чимало, ніхто його не розчищав. Машина б не проїхала, а от цей трактор пройде будь-де. Щоправда були деякі проблеми з тим, щоб завести трактор, але в кінці кінців він все ж загурчав.

День стояв світлий і ясний. Сніг виблискував на сонці. Виїхавши за село, отак їдучи у тракторі, і спостерігаючи гарні засніжені пейзажі, на мить забулося, що світ летить під три чорти, що мерці захопили планету. Але я згадав про це відразу, як побачив Джурин. Це була пустка. Я збавив швидкість і їхав повільно, заглядаючи в кожну вулицю. Зомбі не було видно ніде.

Нарешті я під’їхав до пробки з машин. Вона тягнулася на кілька сотень метрів від центру. Проїхати я туди не міг, треба було йти пішки, бо саме десь там, в центрі цієї пробки стояла потрібна мені аптека. Я повільно вийшов, міцно стиснувши лопату в руках. Така тиха спокійна обстановка лякала мене і змушувала нервуватися.