РОЗДІЛ 12. НАЗОВНІ

   Кілька днів знову тривало затишшя. Я не знав чого від них можна чекати, спати було неможливо. Я постійно прокидався, мене мучили жахіття, будь-який шум напружував мене і змушував нервувати. Я психував і постійно кричав невідомо на кого і через що. А ці хлопці все не з’являлися. Було ясно чого вони хочуть. Вони хотіли, щоб я збожеволів через очікування невідомого. І їхній план спрацьовував. Як би сильно я не переконував себе, що мені треба відпочити, нормально поспати – сон не приходив. Я лише іноді дрімав або поринав у важкі сновидіння.

Найгірше те, що я не знав чому так сильно хвилююся. Я думав, що не боюся померти, навіть вважав, що хочу цього. Мені не було за кого хвилюватися, окрім себе, бо був сам. Але я так сильно нервував, що здавалося ніби від мене залежить доля всього світу, що якщо я втрачу це місце, то людство програє. Може, це настільки сильний інстинкт самозбереження чи ще якась маячня. Цього я не можу пояснити досі.

Нарешті, через тиждень, я почув такий знайомий сигнал. Коли я його почув, страх і нервозність відступили. Тепер вороги починали діяти і я принаймні знатиму, що вони робитимуть і буду якось відповідати на їхні дії, а не чекати. Поки я дійшов до воріт, то був настільки спокійний і впевнений в собі, наче йшов на зустріч з людьми, які прийшли в мене щось попросити, а не воювати.

- Як там твої справи? – привітався усміхнений Орел, побачивши мене.

- Нормально, - спокійно відповів я, - нудно останніми днями.

- Серйозно? – його вишкір не сходив з обличчя. – Твої люди тебе не розважають?

- Нудно, бо ти вже нічого не витворяєш, - холодно відповів я, хоча вже й знав до чого він веде.

- Я прийшов з пропозицією неймовірної щедрості, - заявив він розставивши руки, наче хоче когось обняти.

- Я уважно слухаю, - мовив я, відчуваючи, що далі має бути якийсь жарт або пастка.

- Ми тут з хлопцями подумали і вирішили, що негоже відбирати житло у інших людей.

- Та невже? – звів брови я.

- Звичайно. Якщо вже у вас тут немає місця, то ми не будемо напосідатися і напрошуватися в гості. Під час зомбі апокаліпсису живі повинні допомагати одне одному, а не вбивати, хіба ні? – голос його звучав так солодко, мов у політика в передвиборчій рекламі.

- Так, ти маєш рацію, - погодився я, чекаючи підступу.

- В нас трішки не склалося на початку, тому я хочу залагодити свою провину і вибачитися перед тобою і всіма жителями твоєї скромної оселі.

Він голосно свиснув, я вже збирався ховатися від куль, але натомість я почув як десь далеко залунала музика, дуже гучна музика. Всі зомбі почали йти туди.

- Зараз мої хлопці відведуть цих мерців дуже далеко, - вів далі Орел, - ці зомбі більше ніколи не повернуться сюди. На жаль, ті, що впали в рів, самі звідти вже не вилізуть, тож доведеться вже з ними розбиратися тобі з твоїми людьми.

- Ми розберемося.

Незважаючи на його дружній тон і відвід мерців. Я відчував як загострюється ситуація, відчував небезпеку і був готовий до рішучих дій. Орел пильно дивився на мене. Я не міг прочитати на його обличчі жодних емоцій. Він витріщався і мовчав. Я теж мовчав. Було чути ричання зомбі, які повільно сунули на шум музики. Мертві у рові теж відчайдушно намагалися вибратися, вони метушилися і штовхалися, простягали руки вгору але вибратися не могли.

- Що ж, - врешті порушив мовчанку Орел, - думаю, на цьому наш конфлікт вичерпано і ми можемо йти кожен своєю дорогою. Ти не тримаєш на мене зла?

- Ні, - повільно відповів я, - я не ображаюся. Можете їхати зі спокійними душами.

- Дякую, - на його обличчі промайнула тінь посмішки, - ти дуже добрий.

Орел зліз з даху і вже було збирався залазити в салон, коли раптом зупинився, наче щось забув. Він знову повернувся на дах.

- Ти знаєш, - промовив він, -  мене мучить совість. Я завдав клопоту вам усім, а вибачився тільки перед тобою. – я розумів до чого він хилить і дуже не хотів чути продовження, бо ж на мить навіть повірив, що він справді поїде. – Я б хотів вибачитися перед іншими жителями цього прекрасного місця.

- Я їм передам твої вибачення, - твердо відповів я.

- Ні, це неправильно, - повчальним тоном говорив він, - так не робиться. Як я знатиму, що вони мене пробачать? Совість мучитиме мене до самої смерті.

- Можу запевнити тебе, що вони не ображаються і пробачать тобі, - втомлено відповідав я. Ця комедія вже почала набридати.

- Я хочу глянути в їхні очі, - не вгавав він, - упевнитися, що вони щиро мене пробачають.

- Тобі ще не набридло? – не витримав я. – Ясно ж, що ми обоє розуміємо, що насправді відбувається. Навіщо ламати комедію?

- Навіщо? – люто засичав Орел. – Ти, покидьок, змусив мене повірити, що вас тут багато, що ви дасте відсіч! Ти змусив мене чекати, змусив ловити цих клятих зомбі по всіх усюдах! А це важко.

- А ти чекав, що я просто віддам це місце?

- Так, чекав, - відповів він спокійніше, - в тебе був шанс піти звідси живим. Але тепер ні. Я тебе вб’ю, згодую клятим зомбі.

- А коли ти зрозумів, що я тут сам? – спробував змінити тему я.