РОЗДІЛ 14. ПІДГОТОВКА

Зі згарища не вдалося врятувати нічого. Поки вони від’їхала достатньо далеко, щоб не помітити мене, вже не було чого рятувати.

- Дідько! – лютував я. – Всі припаси! Вся їжа! Все забрали або спалили. Мені ж треба буде підготуватися до бою. Що я буду їсти весь цей час?

В мене було трохи їжі і води у рюкзаку, і хоч би не завадило його трохи поповнити, але для початку цього теж би вистачило. Щоб починати війну треба було шукати зброю. Хоч так, хоч так, а я б мусив кудись поїхати на її пошуки, то чому б не поїхати саме зараз?

Проблема полягала в тому, що я не знав куди саме їхати. Єдине, що спадало на думку – військова база. Її потрібно було знайти, сподіватися, що там щось залишилося, і надіятися, що її не обікрали до мене. Але я готовий був піти на такий ризик. Давно хотілося побачити пост апокаліптичний світ, а не лише жити за своєю огорожею. Це була моя нагода.

- Якщо помру, то хоч побачу, що сталося зі світом, - мовив я до себе.

Для того, щоб кудись їхати треба було знайти пристойний транспорт, який не підведе і, при потребі, продереться крізь натовп мерців. Звісно, вже за звичкою, я обрав вантажівку. В селі я бачив кілька варіантів. Такими машинами зазвичай возять дрова з лісу. Вони великі, міцні, з хорошими колесами, і в них є кузов, де я покладу зброю і припаси.

Таку машину я знайшов швидко, бо пам’ятав, що де стоїть ще з тих пір, як обшукував село на припаси. Я дуже зрадів, що тоді не збирав докупи солярку і бензин. Я позбирав потрібне по подвір’ях, так що в мене був повний бак, а на кузові ще дві бочки пального. Водою я теж про всяк випадок запасся, а от з їжею була проблема.

Поки я готувався, то вже все з’їв, що мав у рюкзаку, а іншої їжі тут не було. Тож коли я виїжджав, був вже дуже голодний і через це вирішив навіть трішки змінити свій маршрут. Спочатку поїхав у Шаргород.

- Там мають бути припаси, - бурмотів я, слухаючи, як кишки грають марш, - скільки б я там не був, окрім мертвих нічого не бачив.

Потім я згадав той випадок у поліцейській дільниці і подумав, що мабуть ті покидьки там таки були. На мить мене вхопили дрижаки і я навіть злякався їхати до того міста. Але рішучість покинула мене ненадовго. Я тільки прибавив газу.

У Шаргороді було майже пусто. Де-не-де бродили ходячі, які, помітивши мою машину, починали йти за нею. Я прошмигнув частину міста в напрямку супермаркету. На щастя, мертвих там не було, принаймні зовні. Тож я озброївся і швиденько помчав всередину. В магазині все ж було кілька зомбі, але я швидко з ними розібрався.

Полиці були розкрадені але не до кінця. Мені вдалося знайти таку сяку їжу – якісь консерви, що в основному були розкидані по підлозі. Не було часу розглядати, що саме там було, тому я швидко все скидав у величезну сумку, яку завбачливо взяв з собою. Також, я знайшов кілька пачок чіпсів, горішків, сухариків – їжа нікудишня, але це краще ніж нічого. Плюс, вже тікаючи з магазину, помітив пляшку коли, яку я вже давно не пив і був дуже радий такий знахідці.

Вибігши надвір, я побачив, що зомбі, яких я потурбував своїм приїздом, вже підтягувалися до машини. Тож я швидко закинув сумку всередину, скочив на місце водія і поїхав геть.

Тільки виїхавши з міста і проїхавши з десяток кілометрів, я знайшов відкриту місцину і зупинився. Тепер можна було дозволити собі оглянути здобич і поїсти. Там була законсервована кукурудза, гриби, шпроти, бички в томаті. Більш менш придатна їжа, яку я вминав за обидві щоки.

- Хліба не вистачає, - мовив я з набитим ротом, - але «Іван голодний – з’їсть борщ холодний».

Я з’їв одну банку бичків, а потім вирішив заїсти чіпсами, в яких закінчився термін придатності. Перша пачка була взагалі нікудишня. Довелося її викинути. А от друга – більш менш. Хоч і був ризик отруїтися, але на такий ризик варто було піти.

Поївши, я відправився до свого першочергового місця призначення – Вінниці. Це обласний центр, велике місто, де і військова база є, чи була. І там я дістану припасів і зброї, мабуть, якщо не загину.

Дорога була не надто далека – сто кілометрів. За нормальних часів такою машиною як в мене туди можна було дістатися години за дві. Але в умовах зомбі апокаліпсису шлях ускладнювався. Часто зустрічалися затори з покинутих машин, які я намагався об’їхати обочиною, або, де вдавалося, з’їхати з дороги і об’їхати все обабіч. Проте, все ж, іноді доводилося виходити з машини і розштовхувати затор вручну.

Також, часто зустрічалися зомбі. Вони постійно кудись йшли дорогою. Їх я толочив без жалю і сумління.

Але найважче було проїжджати населені пункти, бачити, що сталося з домами, машинами, бачити живих мерців, які колись були людьми. Я думав, що звик до зомбі апокаліпсису, але весь цей час я проводив у своєму селі і мій мозок відмовлявся сприймати більші масштаби трагедії. Не хотілося вірити, що таке коїться повсюди, воно коїлося. І це була лише одна область лише однієї країни.

Коли я помічав магазини і бачив, що довкола було мало зомбі, то навіть умудрявся поповнювати свої запаси. А одного разу мені взагалі випав джек-пот. По вулиці бродив зомбі, а за спиною в нього була гвинтівка. Вбивши його, я знайшов у нього ще й звичайний пістолет. Але, на жаль, ні там, ні там набоїв не було.

- Набої знайдуться теж, - запевнив себе я.

Врешті, я під’їхав до Вінниці. До сутінків було ще кілька годин, але я вирішив йти в місто вранці, щоб мати достатньо часу для пошуків і можливої втечі. Тому я з’їхав з дороги так далеко, щоб мене навіть не було видно звідти, замкнувся в машині і прилаштувався для ночівлі.